«Або на кооператив мені відклав», — міркувала, йдучи надвечір по пасовиську до дідової пасіки. Лесь Мефодійович, відпочивши, забажав, аби онука перевірила, як там його бджолам ведеться. Ліда до того часу тихенько, аби не розбудити старого, розклала гостинці, підмела в хаті та принесла з криниці води. Коли дід прокинувся, напоїла його гарячим липовим чаєм з малиновим варенням та на його ж прохання пригостила хлібним м’якушем. Урізала широку скибку, відділила скоринку. Налила зі слоїка, що стояв у холодній комірчині, молока. Молоко це приносила дідові сусідка Галя — молода засмагла колгоспниця. Удосвіта доїла свою корову і з дивовижною регулярністю вчащала до Терена з глечиком теплого молока. Не питаючись, чи можна, по-хазяйськи переливала його в дідів чистенький слоїк, а що не влізало — до залізної кварти. Завжди зичила діду доброго дня й питала:
— Мо’, допомогти що?
Дід відмовлявся, сам усе порав. Казав ніжно:
— Чекай, Галю, я тобі грошей дам за молоко.
Відмовляла та ще й ображалась бувало. Тоді про щось шепотілась із дідом і, вже виходячи, констатувала:
— Ми усі, дякувати Богові, живемо, бо корова в нас була. Не забрали були. Та й Пиків в осаді не був. Гляди, завдяки тій корові яке плем’я відродилось, — висловлювалась Галя загадками, які не розуміла ні Ліда, ні навіть її батько чи дядьки. «У якій такій осаді? — думали, а тоді здогадувались: — У фашистській напевно».
Вафлі дід забракував. Ліда взяла їх собі та їла дорогою до пасіки. Вафлі із білим, трохи нудотним кремом Ліді також були не до смаку, вона-бо любила шоколадні, але такий продукт був у дефіциті. Поліпшували смак відсирілих, нехрумких вафель казкові мрії. Мріялось про те, як дід ось-ось розкриє старовинні секрети, які (і Ліда була у цьому впевнена) беруть свій початок ще з дідової далекої молодості.
«Може, він у якогось пана працював, а той закопав скарб, а дід бачив куди і тепер мені розповість», — марилось дівчині, і вона стримувала веселе калатання серця.
Природа буяла літнім різнобарв’ям, а Терен прискіпливо готувався до смерті. Чекав на неї з пошанівком та тихим трепетом. Перебирав речі, приготовані «на смерть», гладив кожну шкарубкими пальцями й знову складав до нижньої шухляди масивного, вкритого темним лаком, комода. З цікавості та коли дід не бачив, онука, бувало, відчиняла ту шухляду й роздивлялась біле полотно з намальованими на краях хрестами й симуляцією вишивки — вибитими червоною фарбою півниками й калиною. Свічечки, зв’язані шматочком білого зсуканого бинта, темно-синій костюм, якого дід ніколи при житті не вдягав, сорочка жовтуватого неприємного кольору, пошита з тканини, схожої на дотик на паперову, черевики зі шнурками також новесенькі. Дід купив їх, коли до села приїздила автолавка з міста. Довго міряв, ставлячи ногу на килимок, стукав взутим черевиком об той килимок — перевіряв, чи не тисне. Тоді витирав підошву рукавом піджака, аби й пилинки на ній не лишилось. Аби новесенькі. В одному черевикові лежали скріплені етикеткою з написом «Легка хода» синтетичні шкарпетки сірого кольору. На додачу до костюма та сорочки віднайшлась біла майка. У комоді було безліч нових, також із цінниками, на яких стояв п’ятикутний знак якості, картатих носових хустинок, квітчастих бавовняних хустин та довгих лляних рушників. Були там і гроші — складені одна до одної в конверт шість цнотливо нових блідо-фіолетових двадцять п’яток із зображенням незмінного профілю вождя та колосистого герба. Ліда дивилась на гроші й міркувала про те, що, можливо, це і є той скарб, який дід мав передати їй.
Під кінець літа Ліді довелось розчаруватись. Її мрії про золоті монети, дублянки й кооперативи так і лишились мріями. Дід припас для онуки не це. А Правду. Чистісіньку, бережно ховану до цього часу правду про минуле. Ту правду, про яку не говорили по телевізору, про яку не знімали кінофільмів, про яку не писали книжок. Ту правду, яка пояснювала слова сусідки Галі про корову та робила зрозумілою любов діда до збирання хлібних крихт. На юну Ліду Тернову покладалось нелегке завдання — вона мала успадкувати цю правду, заховати її на дні свого єства й удавати, що нічого не чула.
— Я буду тобі диктувати, а ти записуватимеш, — командував дід, витягаючи із вузького відсіку старої шафи, де зберігались усілякі дрібнички, загальні зошити та чорнильну ручку, які купив нещодавно в сільському магазині спеціально під задуману ним роботу.
— Чому ви не поділились цим із синами, з татом моїм? — питала, коли дід уже не міг вставати з ліжка, а лиш тримав у своїх жорстких долонях маленьку теплу онуччину.