— Вони інші, — відповідав незрозуміло. — Вони не повірили б. Або повірили б, та не зберегли.
— А я? Я збережу?
Дід піднімався на ліктеві, дивився пильно в блакитні очі дівчини, ніби ще раз хотів пересвідчитись, що правильно вчинив, і відкидався на високу подушку.
— Збережеш! Та й час зараз такий, що от-от. От-от почнуть про це говорити.
Його три сини, всі як один, були членами партії, і не просто пересічними її гвинтиками. Старший Петро командував партійною організацією у столичному будівельному тресті, Андрій викладав марксизм-ленінізм у двох обласних вишах: педагогічному та медичному, й кількох технікумах. А наймолодший Юрко… та що тут казати. Всі, як з одного джерела.
— У кожного своя правда, — підводив риску дід.
Не заперечував і не доводив свого ні коли вони вчились у школі й читали вголос із підручників пропагандистські параграфи про куркулів та священну боротьбу із ними бравих комісарів та комнезамівців, ні коли вони намагались довести татусеві, що лінія Хрущова — це тобі не лінія Сталіна. А старий же розумів і ту лінію Хрущова з його кукурудзою як таку, що знову робить із українського селянина раба планів та директив партії і «правітільства». Не казав слова поперек, як хлопці вступали до партії і в селі влаштували гучне святкування з цього приводу, ні коли виїхали до міст — великих і малих, аби вже там проповідувати переваги соціалістичних цінностей, рівності та братерства.
Дід із надією спостерігав, як зростають діти синів, його онуки, й ніби вивчав кожного із них на предмет наявності бодай крихти генетичної пам’яті. Чи не забринить у кого? Забриніло спочатку в Лідиної мами, а тоді і в онуки. Можливо, не відразу, не отак, відкрито. Але бачив старий, знав, Ліда — єдина, хто не викине на смітник те, що він збирав у той страшний час, час своєї молодості.
Старий Терен не знав, як підступитись до онуки, ураженої пропагандистським прядивом тотальної брехні. Як розбити її хибні уявлення про міць та могутність держави і чи варто їх руйнувати. Чи не сприйме дівчина всі його одкровення вороже, чи повірить у страшну трагедію свого народу, у геноцид, влаштований вождями, яким і досі поклоняються, життєвий шлях та «подвиги» яких активно вивчають у школах, при цьому й словом не згадуючи мільйони тих, кого й не поховали по-людськи, а скинули в спільну яму та притрусили гашеним вапном.
Два тижні минули в тому, що дід всіляко догоджав онуці, намагався говорити лагідно, аби не відштовхнути. Як наживку закидав придуману ним історію про своє кохання до покійної бабці Марії. Він, колишній робкор, умів описувати до ладу, хоча вже давно цим ремеслом не займався — після злиденного тридцять третього року зарікся брати до рук олівець та блокнот, усе потрібне тримав у голові.
— Із двадцятих почалось велике винищення українського народу! — сказав та затих надовго, дав онуці перетравити почуте, усвідомити всю трагедію нації. — А тоді пішли добивати нас голодом. І не вір, як тобі казатимуть, що в ті роки поганий урожай був, — дідове дихання зробилось уривчастим, щоки вкрив плямистий рум’янець, він дивився в Лідині перелякані очі й розмірковував — довіряє вона йому чи ні. «Довіряє», — усвідомив, ліг на високо поставлену подушку й говорив далі спокійніше: — Це був не просто голод, бо не вродило. Нас повільно й жахливо вбивали. Голодна смерть набагато страшніша, ніж швидкий кінець від кулі в бою, чи від зашморгу, чи від води, яка заповнює впродовж кількох хвилин твої нутрощі. Люди конали місяцями, у них на очах відходили рідні, діти… діти… діти.
Ліда довго переосмислювала сказане, сидячи другого дня під деревом у просіці, за шість кілометрів від Пикова — на малій батьківщині діда.
— Там земля ворушилась від ще живих людей, яких кидали в спільну могилу. А тепер на тому місці росте пшениця. А мало б бути кладовище. Кладовище, яке вони зробили з мого рідного села. Веселівки. Було колись таке село.
Ліда несподівано, водномить подорослішала, її погляд змінився, посуворішав, і вона тепер дуже нагадувала Терена, лиш не було тих кущами густих брів, а очі стали схожими — колючими та недовірливими, і навіть з ясно-блакитних перетворились на ясно-сірі.
Лесь Мефодійович світлими літніми вечорами оповідав свою історію. Дивився в невеличкий свій блокнот, отой, який колись давно Ліда бачила в руках своєї заплаканої матері. Звірявся із написаним у ньому, щось думав, згадував, а тоді диктував Ліді, а та записувала. Скільки випало випробувань на те покоління, яке народилось, відразу як світ увійшов у двадцяте століття. Війни, розруха, виселення, репресії, голод.