«Немає тих садків, немає навіть хліба вдосталь», — каже нав’язливо якесь друге Лесеве «Я». І немає від того уїдливого штопора рятунку. Він до болю в скронях свердлить мозок. Те друге, потаємне «Я», обганяючи всі правильні, виважені думки, вистрибує першим і торочить щось таке, чого він, Терновий, і чути не хоче, не те, що тримати в собі й тим більш аналізувати. «Є лінія! — доводить він своєму двійникові і мимохіть розмахує руками й беззвучно ворушить губами. — І по ній треба йти. Зійдеш з лінії, і тебе немає, — хрясь долонею в повітрі. І та долоня падає на груди. — Уже багато хто гнув свою лінію, і що? Де вони? Що вони?»
І так він спав — вовтузячись на столах і махаючи руками. Його неспокійний сон охороняв Юрко.
Щопонеділка на ранкових політінформаціях один із інструкторів обласного комітету більшовицької партії — жилавий, невеличкий на зріст та з рябим обличчям чоловік — розповідає працівникам газети, носіям нової думки, про тих заклятих ворогів, що стають на заваді хлібопостачанню, про тих, хто встромляє гальмівні патики (що страшніші, ніж бомби й фугаси) в численні колеса, коліщата, шестерінки й болти індустріалізації та механізації. Чоловіка кличуть Хома Веремєєв, і віщає він ламаною українською, яка йому ніяк не дається. Поміж собою його називають Хома-на-якому-чорти-горох-молотили через побиту віспою мармизу.
— Відітілі, таваріші, — завжди починав Хома, стукаючи тонкою указкою по розвішеній по всенькій стіні мапі СРСР. — Ворагі віздє! — він обдивлявся всіх присутніх, ніби скануючи, скільки засіло тих ворогів тут, у цілковито пролетарській газетці. — І наша, как і ваша задача — абєззброіть і етім унічтожіть любі поползновєнія.
Він дивився на головного редактора й питав ні сіло ні впало:
— В малоруском єсть слово «поползновєнія»?
Головному було легше погодитись, що таки є, аніж шукати українських відповідників до цього «поползновєнія», тому він ствердно кивав і зиркав на Тернового, чи він, бува, не розколеться й не почне посміхатись собі в бороду.
— Кажний дєнь, кажну дабу, — політінформатор прикладав указку до мапи, — на етам прастранствє, — зиркнувши на головного, що стиха щось шепоче Хомі, одразу поправляється: — простарє, — замовкає надовго, похнюпившись, щось обмірковує й виголошує врешті-решт: — Я буду на рускам, ви же всьо і так панімаєтє.
Й далі вів зручною мовою, дозволяючи в моменти найвищого ораторського піднесення вставляти матюки, чим виводив із напівсонного стану слухачів, особливо жіночої статі.
Лесь завжди вслуховувався у завчені промови Веремєєва й згадував його попередника, якого засудили за контрреволюційну діяльність та шпигунство на користь Англії, бо ж до всіх цих перипетій він викладав англійську мову у жіночій гімназії. Той, тепер уже розстріляний попередник, набагато краще орієнтувався і в географії та політиці. З ним можна було подискутувати, і він завжди правильно показував на мапі той чи інший регіон СРСР. Веремєєву ж дістались ця карта й ця указка в спадок, і він ніяк не міг второпати, що з усім цим робити. Кажучи про українське селянство, Хома-на-якому-чорти-горох-молотили схилявся до думки (яку не барився оголошувати), що селянство — це тупе, неосвічене, темне й безпросвітне бидло. І тут інструкторові у його доповідях не було рівних. «Чому ж він їх так ненавидить? — питав себе Терновий і спохоплювався: — Тобто нас, бо ж…»