Выбрать главу

Ураз промайнув перед Терновим образ спокійного й врівноваженого, не схожого на селянина чоловіка, — Михайла Гнатюка. «І де ж він тепер, той постраждалий від царського режиму?»

Вантажівка віддалялась сільською дорогою, повільно заїжджаючи на гірку. Перелякана корова навспотикача ледь поспівала за машиною. Соня помахала Лесю рукою, ніби він був її офіційним чоловіком, якого вона щойно пообіцяла чекати з війни. Терновий навідмаш сапнув долонею повітря та відвернувся.

— Товариш має підготувати палку промову. А ви із нами, до сільради? — звернулась Соня до міліціонера.

Той уже відспівав своє й запитально дивився на Тернового, який чалапав до самотньої хати на горбочку.

— Так, — з радістю вступив у розмову з такою чудовою юнкою. Тоді суворо зиркнув на корову й додав: — Треба цих ворожих синів здати на суд. Ач, тікати надумали, сучі діти! — він здійнявся на ноги, клацнув підборами, мало не впав від того, що машина пішла бокаса, й відрекомендувався. — Рядовий Охрім Буженко — начальник веселівської міліції, — та й сів.

Кость Юсовицький, підвівши підборіддя та потягнувши кутики рота донизу на зціплених губах, протягнув довге «у», а тоді враз пояснив, що воно оте «у» означає.

— Рядовий, а начальник.

— Хто був ніким, той стане всім, — думала, що поставила крапку Мойра, але міліціонер додав і цим сам поставив крапку:

— Став. Не стане, а вже став, — і якось спантеличено подивився на затриманих, що, обнявшись, тишком сиділи на брудній підлозі.

Мойра, прослідкувавши за поглядом рядового Буженка, й собі з осудом вилупилась на жінку у вилинялому одязі, з покірним виразом обличчя та червоними чи то від сліз, чи то від холоду очима. Фейлетоністці хотілось розтлумачити дітям, що їхня мати вчинила злочин. Негайно бажалось повідати, як їм буде добре в колективних сиротинцях, куди вони неодмінно потраплять і де їх виховають краще, ніж це могла б зробити ця неосвічена селянка. Діти дивились на товаришку Крум вовченятами. Їм було від сили років по десять, і вони були дуже схожі одне на одного. У цих хлопчика та дівчинки були такі самі, як у матері, безкровні обличчя та відсторонені погляди і… страх. Цей страх передався Соні, й вона здригнулась та відчула неабиякий холод. Кинула погляд на речі затриманої та ласкаво поцікавилась у того, хто її затримував:

— А що в мішку?

Міліціонер пхнув ногою напівпорожній невеличкий мішечок, за який усе ще чіплялись посірілими пальцями дітлахи, та з огидою випалив:

— Тут зерно, а там, — кивнув маленькою головою в бік матері, — пожитки їхні. Куди тікала, дура? — різко запитав.

Соні від цих слів стало моторошно. «Ну, навіщо, — думала, — її обзивати. Зараз не ті часи, не царські, коли людей ображали словом». Вона роззирнулась, шукаючи підтримки в колег, але інші товариші вже спілкувались між собою, обговорювали плани на день, сперечались, тихо бубоніли собі під ніс і ніхто не звертав уваги ні на конвоїра, ні на заарештованих порушників, ні на реакцію Соні.

— Дітей рятувала, — тихо, наче з-під глибокого сну, мовила жіночка, і по її щоках потекли важкі, ніби з силікатного клею зроблені, сльози. Вона не втирала їх, не було в неї сил, аби підняти до обличчя знеможені руки. А сльози не встигали докотитись до підборіддя, аби крапати жінці в пелену, вони вбиралися виснаженою шкірою, висихали, вивітрювались.

Міліціонер зареготав, його регіт підхопили члени агітаційної бригади разом із Сонею. Соня сміялась, аби заглушити свій біль, вона сміялась, аби не чути власного питання: «Навіщо я подивилась їй в обличчя, навіщо я запам’ятала її сльози, навіщо я побачила, що ці діти так схожі між собою?»

— Приїхали! Сільрада! — крикнув Петро Бевз.

Жінки та чоловіки почали через борти кузова зіскакувати на землю. Міліціонера найбільше цікавила корова, яку він відв’язав та повів на задній двір сільради. У кузові, як занімілий пам’ятник, лишились сидіти непорушно лиш Мати та її Діти.

Вони могли знову пуститись навтьоки, адже їхній охоронець пішов. Але не було в них сил. Жінка примружено дивилась на одну з хат, праворуч від сільради, а діти ще більше тулились до матері, так, що, здавалось, хотіли залізти їй всередину, заховатись у материнській утробі від бід цього світу. У їхніх поглядах світилась старість, їхніми душами заволодів страх, вони хотіли додому, але не знали, де тепер їхній дім.

Двоє чоловіків, які щойно вийшли на ґанок сільради, пропустили всередину веселих та говірких газетярів, трохи потеревенили про агітбригаду та її функції, тоді закурили по самокрутці. Спльовуючи крихти пахучого самосаду, який вони ще три дні тому вилучили в одного з куркулів, розгомонілись про проблеми насущні, невідкладні й політичні.