Выбрать главу

— Таке ти, Наташко, зверзеш, — дивується вразливості дружини Юрко, молодший син Тернового, отой, що Лідин тато. — Гіпнотизер він, мій татусь, ото й усе.

— Скоріше, душпастир, — не погоджується із чоловіком задумлива жінка.

Потужна незрима енергія передавалась від кремезного діда його оточенню. Він був дивний, що й казати. Ніби й добрий, а ніби й сердитий. Односельці його остерігались і намагались за нагоди обійти десятою дорогою. Ну, хіба «добридень» казали, і він їм у одвіт: «Хай Бог помагає». Уже скільки Юрко та інші сини просили: «Татусю, та що ви того Бога все згадуєте? Ми на таких роботах, а ви тут…», а дід від свого не одступав і зичив усім сусідам Божої помочі, замість гарної днини чи спокійної ночі. У село Пиків, де тепер і жив з бабою, де синів трійко народили, хату свою звели, працювали й потихеньку старіли, дід прийшов у приймаки. І не так щоб прийшов. Його хтось там доставив у сільську лікарню з виснаженням, а бабуся Марія, ще тоді молода й чепурна дівка, виходила свого майбутнього чоловіка, виплекала для себе, у смерті одібрала. Була вона медсестричкою. І було то ще до війни. Давно було — уже й не пам’ятає ніхто ті часи. Бо ж не говорять про них, навіть натяками.

Старий Терен (як його кликали поза очі односельці, можливо, навіть не лише через прізвище, а й за колючий характер та сухість) мав пасіку, на ній зазвичай і усамітнювався від цікавих очей та пащекуватих ротів.

До пасіки від хати було йти незасіяним полем, тоді трохи лісочком, через річечку швидку містком. Дід ходив повільно, насолоджуючись краєвидами, причому йому було байдуже до погоди. Сніг — то сніг, дощ — то дощ. На пасіці сидів, думав, дивився в далечінь. Сини казали: «Батько медитує», й сміялись. До бджіл коли дивився, а коли й ні, так сидить та мудрує щось собі, аж вуса ходором ходять — говорить сам із собою. Тихо говорить, і не розбереш, що каже.

Бувало, брав із собою на пасіку невістку й онучку Ліду. Чогось саме їх, а не когось іншого. А може, тому, що ніхто й не просився, окрім Наталі?

— А цого діда не кусають бзоли? — цікавилась Ліда, коли була маленькою.

Роздивлялась із таємничим трепетом, як старий орудує біля бджіл, як він розмовляє з ними, а вони ніби слухають його накази.

— Бджоли відчувають дідову силу, — пояснювала їй мама.

— Бояться?

— Бояться… напевно, — і мама знову втирала сльози.

Лідочка бачила іноді в маминих руках якийсь блокнотик, величенький такий, товстий. Лишень дівчинка тягла до нього свої рученята, мама швидко ховала річ, втирала поспіхом очі й натягала на обличчя радісну посмішку. Й відразу починала обнімати й пестити дочку, а тоді неслась із нею на поле — бігала, стрибала, як дитя, й дивувала Ліду своєю небаченою веселістю.

Та що дідові бджоли, якщо Терен міг самим лиш поглядом умить заспокоїти здичавілого бика. Простягав до нього руку і, як той тореадор, брав за ріг та вів переможно в хлів. Ліді було не більше п’яти років, але вона добре пам’ятає той день. Вона бавилась із подругами на пасовиську. Раптом де не взявся чорний з білою плямою на боці бик. Тварина розпашіло тупцяла неподалік від гурту дівчаток. Наближалась до них, тягнучи за собою довгу цупку мотузку з чималим кілком на кінці.

Сільські дівчатка стрімголов зірвались із місця та побігли щодуху подалі від розбурханої тварини. А Ліда, міська дівчинка, не відчула загрози — стояла й дивилась у червоні очі бика, який повільно йшов до неї, як до здобичі. Дід виник на пасовиську, як факір, нізвідки. Важко хекав, наче після спринтерського бігу, й, так само як бик, пускав носом пару. Ліда відчула справжній переляк лиш тоді, коли дід, ставши поперед неї та заслонивши її спиною, суворо та стримано пробасив:

— Тікай! Хутчіш!

Він підштовхнув дівча. Ліда рвонула з усіх ніг. Відбігши на кілька кроків, озирнулась та побачила, як її дідусь жилавою сильною рукою вже гнув бика за кривий ріг, а той гнівно зиркав з-під свого масивного лоба, водив булькатими очиськами й скородив передньою ногою землю. Дівчинка побігла далі й, спинившись аж на вигоні, розвернулась. Серденько калатало від страху, але страх той за хвильку куди й подівся. Мала уздріла посеред зеленого трав’яного килима двійко мирних силуетів — людини й тварини, які повільно рухались полем до стада корів, — дід вів на прив’язі втихомиреного бика, а той плентався за ним, як школяр, що завинив: із опущеною додолу важкою головою.