Виявляли вони турботу й про церкву православну. Це була важлива інституція, яка єднала «верхи» й «низи», сприяючи консолідації суспільства.
Василь Загоровський не був винятком. Подібним чином діяли й інші руські (українські) православні шляхтичі. Звісно, всіляке траплялося, виникали й конфлікти між представниками різних станів. І все ж можна сказати, що в той час на українських землях був певний соціальний консенсус.
Однак цей консенсус виявився зруйнованим. Важливу роль у цьому руйнуванні відіграв релігійно-культурний чинник. У заповіті Василя Загоровського можна знайти вже перші ознаки цього руйнування.
Зокрема, автор заповіту говорить про те, як навчати своїх синів. Спочатку їх має вчити православний дяк «руському письму» й «віри своєї». Потім їм треба підшукати «бакаляра», тобто випускника якогось європейського університету, котрий би навчав латинської мови. А після цього Василь Загоровський пропонував віддати синів «до науки єзуїтам у Вільні», тобто у Віленський єзуїтський колегіум, який з часом став академією[29].
Справді, єзуїти добре навчали своїх вихованців латинської мови. А її знання відкривало непогані кар’єрні можливості для шляхтичів. Адже щоб посідати державні посади в Речі Посполитій, треба було знати латину. Це була мова культури, римо-католицької церкви, міжнародного спілкування. Нею в багатьох європейських державах велася документація.
Звісно, Василь Загоровський не допускав покатоличення своїх дітей. Він говорить, щоб вони «закону грецького (тобто православ’я. — П. К.) ніколи аж до смерті своєї не покидали». Але бажання та реалії — не одне й те саме.
Діти православних шляхтичів, навчаючись у католицьких школах, так чи інакше долучалися до «латинського світу». Особливо успішно покатоличували їх єзуїти, що мали численні добре організовані школи. Не дивно, що через якихось два десятки років серед Загоровських було чимало католиків.
Українські православні шляхтичі, князі, перебуваючи під впливом більш дієвої, конкурентної західної («латинської») культури, відходили від свої віри, а в плані етнічному долучалися до поляків. У такій ситуації вони, будучи gente rutenus, стали natione polonus, тобто, усвідомлюючи своє українське коріння, пішли на службу до Польської держави й до «польського народу». У політичному плані ці люди стали усвідомлювати себе поляками і, зрештою, ополячилися.
Через десять років після написання заповіту Василя Загоровського, у 1587 р., з’явилася невелика за об’ємом полемічна книжка Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного», де є твір «Календар римський новий». Автор, зокрема, звертає увагу, що в Русі-Україні панами є католики, які відзначають релігійні свята за «новим римським календарем». Натомість підданими є православні, які живуть за своїм «старим» календарем. І ось на календарному ґрунті виникають конфлікти. Пани хочуть, щоб свята відзначалися «по-новому», і змушують до цього селян. «Чоловік бідний, убогий, — писав Герасим Смотрицький, — котрий від праці рук своїх у поті лиця мусить їсти хліб свій і з тієї праці та поту мусить себе задовольняти й давати пану, що йому накажуть, звик був від предків своїх віддавати, що належало Богу і що належало пану, тепер уже в жодний спосіб того гаразд учинити не може. Пан йому каже давати у святі дні Богу до честі та хвали, згідно звичаю давнього церковного, робити належно. Боїться і Бога, боїться і пана, мусить більшого відкинутися, а меншому служити. Бо про Бога чув, що є довготерпеливий і вельми милостивий, а про пана відає, що є короткотерпеливий і трохи милостивий. Коли на його тіло поведуть, то вола заберуть напевне»[30].
У наведеному твердженні Герасима Смотрицького є перебільшення. У той час далеко не всі шляхтичі на українських землях стали католиками. Тут ще залишалося чимало православних магнатів і шляхтичів. Та все ж спостерігалися тенденції їхнього покатоличення й полонізації.
На початку XVII ст. ці тенденції стали достатньо вираженими. У 1610 р. син Герасима Смотрицького, Мелетій, писав у своєму відомому полемічному творі «Тренос», що від православної церкви й від Русі відійшли русько-українські князівські та шляхетські роди, зокрема надзвичайно могутній рід Острозьких: «Де тепер той безцінний камінець — карбункул, як світильник світляний, що його я між перлами, як сонце між зорями, в короні голови моєї носила — дім княжат Острозьких, що блиском світлості старої віри своєї над усі інші світив?» Згадавши рід князів Острозьких, Мелетій Смотрицький звертає увагу на покатоличення інших русько-українських князівських родин: «Де інші дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння — славні доми руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші без числа, котрі вичисляти по одному було б довго!»[31] А після цього він говорить про покатоличення впливових шляхетських родин: «Де попри них інші неоціненні мої клейноди — родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу російського — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії й інші?»[32] У ще одному своєму полемічному творі, «Апології» (1628 р.), Мелетій Смотрицький запитував, чи багато ще зісталося шляхетських родів на нашій стороні?