Ще одна проблема — це «криза управління». Мовляв, маєтками управляли не власники, державці, а посередники — старости та євреї-орендарі. Ці посередники жорстко експлуатували підданих, що й породжувало невдоволення. Оскільки, писав Самовидець, самі державці на Україні не мешкали, лише посади свої утримували, тому про кривди посполитих мало знали, а якщо й знали, то були засліплені подарунками від старост та рендарів[40].
Хоча, заради об’єктивності, Самовидець відзначав, що люди «на Україні», власне на Придніпров’ї, «жили обфито», тобто заможно. Але їх обурювало те, що тепер треба було більше ділитися з державцями, ніж раніше.
Однією з важливих причин повстання Хмельницького стало намагання влади встановити більший контроль за козацьким регіоном і змусити козаків віддавати частину своїх прибутків.
Загалом маємо набір «класичних причин революції» — це збільшення скарг щодо «непомірного» податкового тиску, помітна перевага одних економічних інтересів перед іншими, адміністративні заборони, криза управління. До цього варто додати поширення серед козаків думки, що їх несправедливо утискають.
Хоча, на відміну від інших плебейських верств населення, козакам жилося непогано. Зрештою, це визнає Самовидець. Тобто в козаків, здавалось би, було менш причин для повстання, аніж у селян чи навіть ремісників. Але рушійними силами революції, як правило, є не найбільш знедолені, які, радше, є «матеріалом» для революціонерів, а представники «середнього класу», які намагаються покращити своє становище. Таким «середнім класом» на українських землях, власне, й стали козаки.
Попри існування внутрішніх причин козацької революції, були також причини зовнішнього характеру. Факти свідчать, що це повстання не виникло спонтанно. Тут велася тривала й серйозна підготовка.
Десь за півроку до нього, восени 1647 р., до Бахчисарая й Стамбула виїхало козацьке посольство, яке мало обговорити плани майбутнього виступу проти влади Речі Посполитої й заручитися підтримкою турків і татар[41]. У березні 1648 р. між козаками й турецькою владою був укладений договір[42]. Потім бачимо, що до кінця життя Хмельницький часто вступав у переговори й укладав договори з Османською імперією та її васалами (Кримським ханством, Ерделі, Молдавією)[43]. Наприклад, восени 1648 р. гетьман звернувся до султана взяти під свою зверхність «Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією (Галицькою) Руссю аж по Віслу»[44]. Звісно, не все тут було просто. Васали турецького султана мали свої інтереси, які не завжди співпадали з інтересами їхнього повелителя. Та й сам Хмельницький і його оточення намагалися вести власну гру. На цьому ґрунті виникали неузгодження, конфлікти. Однак, при всіх цих нюансах, політика Хмельницького була на руку Османській імперії.
Кажучи про зовнішній чинник революції, варто мати на увазі, що він не є чимось винятковим. Наприклад, американська Війна за незалежність, котру (про це говорилося) кваліфікують як революцію, слід відзначити, що тут далеко не останню роль теж відігравав зовнішній чинник. Американським штатам, які боролися за незалежність, допомагала Франція. Остання намагалася такими діями підірвати сили свого суперника — Великої Британії. Або коли проаналізуємо революційні події у Росії, то теж побачимо втручання зовнішніх сил — країн Антанти, Німеччини.
Звісно, не треба думати, що Османська імперія прагнула завоювати українські землі. На той час вони не становили для неї великого інтересу. Для Туреччини важливим було зберегти за собою контроль над Чорним морем. Козацькі чорноморські походи стали для турків чималою проблемою. Тому правителі Порти були зацікавлені переключити козацьку активність на інший об’єкт — Річ Посполиту, котра сприймалася турками як ворог. Загалом Османська імперія воліла мати на теренах України козацьку васальну державу. Це, можна сказати, була програма-максимум. Програма ж мінімум — створити в Україні тліючий конфлікт між козаками й владою Речі Посполитої.