Після Полтавської катастрофи Петром І почався незворотній процес обмеження автономії Гетьманщини з її подальшою ліквідацією. Настав справжній «термідор», який поставив крапку на козацькій революції.
Які ж були реальні результати цієї революції?
Одним із її наслідків, як уже говорилося, став розкол України по Дніпру. Вперше юридично він був оформлений у 1667 р., коли між Московією та Річчю Посполитою було укладене Андрусівське перемир’я. Відповідно до нього, Правобережна Україна залишалася під владою Речі Посполитої. Натомість Лівобережна опинилася в складі Московії.
На Правобережжі козацький устрій з часом ліквідували. Події ж Великої української революції, зокрема війни, що велися тоді з надзвичайною жорстокістю, призвели до прискорення полонізації української шляхти. Остання, ведучи боротьбу з православними козаками, шукала підтримки й захисту в своїх католицьких спільників. Тому представники української православної шляхти часто приймали католицизм і «ставали поляками». На кінець XVII — початок XVIII ст. еліта Правобережжя значною мірою була полонізованою. Правда, в часи націоналізму, у ХІХ — на початку ХХ ст., спостерігалася тенденція повертатися до «своїх коренів», до українства. Тут можна пригадати хлопоманів, Андрея Шептицького, В’ячеслава Липинського та інших. Однак цей рух так і не став масовим.
Інша ситуація спостерігалася на Лівобережжі. Воно близько ста років зберігало автономний статус. Саме у цьому регіоні, який іменувався Гетьманщиною чи Малоросією, йшло оформлення козацької еліти. Тут помітно слабшими (порівняно з Правобережжям) були шляхетські елементи. А серед козацької верхівки зустрічаємо чимало вихідців із простолюду.
Сказати, що такий демократизм козацької еліти став благом для України, проблематично. По-перше, серед неї були поширені популістські настрої, бажання «грабувати награбоване». А це вело до сплесків революційності, які супроводжувалися нищенням частини уже сформованої провідної верстви та її трансформації — що, своєю чергою, породжувало суспільну нестабільність. Прикладом у цьому плані, власне, може бути Ніжинська чорна рада 1663 р. Коли на цій раді гетьманом обрали Івана Брюховецького, який вдавався до демагогічних популістських закликів, то він дозволив простим козакам вчинити погром старшин. Під час цього погрому чимало знатних козаків було пограбовано, а то й убито. По-друге, козацька старшина, отримавши владу, ставилася не краще (а то й гірше) до своїх підданих, ніж шляхтичі. Адже це були нувориші, які в своєму збагаченні втрачали міру. Тому слова Тараса Шевченка «Доборолась Україна / До самого краю. / Гірше ляха свої діти / Її розпинають»[56], які стосувалися козацьких старшин та їхніх нащадків, не видаються перебільшенням.
Якість козацької еліти бажала бути кращою. Її представники постійно ворогували між собою, борючись за владу. Не будучи консолідованою і не бажаючи опиратися на внутрішні сили, зокрема на своїх підданих, ця еліта легко потрапляла під зовнішні впливи. Звідси зрозумілими є постійні пошуки сильного покровителя, який би захистив її як від зовнішніх ворогів, так і внутрішніх. Не даремно Тарас Шевченко із сарказмом писав про українських гетьманів: «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття...»[57] Лишається тільки додати, що гетьмани ставали рабами не лише Москви й Варшави, а й Константинополя (Стамбула). Відтак, козацька еліта в плані політичному виявилася дезорієнтованою. Вона служила і московітам, і османам, і навіть полякам.
Україна після завершення козацької революції й далі лишалася колонією. Правобережна частина зберегла свій статус колонії в складі Речі Посполитої, лівобережна стала колонією Московії. Правда, з часом, у силу різних історичних процесів, більша частина українських земель ввійшла до складу Російської імперії, зберігши колоніальний статус.
Витворена в результаті революції нова українська еліта дала про себе знати в період націоналізму. Вона стала головним ферментом формування новочасної української нації — принаймні на перших порах. Без цієї еліти української нації не було б. Або вона була б зовсім іншою.
Велика українська революція мала й неочікувані результати. Новосформована козацька еліта претендувала на високий соціальний статус не лише в українських землях. Вона почала здійснювати зовнішню експансію.