Місцем такої експансії для неї стала Московія. А особливо цей процес дав про себе знати на початках існування Російської імперії. Можна навіть сказати таке: українська козацька старшина й пов’язана з нею українська культурна еліта були одними з головних будівничих цієї держави. Принаймні Іван Мазепа, який потім для Петра І та його оточення став зрадником, зробив дуже багато для становлення імперії. Головним її ідеологом став Феофан Прокопович, під керівництвом якого в державі були здійснені значні культурні зміни, зокрема церковна реформа. Представники багатьох козацьких старшинських родів осіли в Петербурзі й стали частиною імперської еліти. Вони вважали Росію «своєю» державою. Адже українська еліта не лише мала доступ до високих державних посад. Культурна орієнтація цієї держави теж ніби була «українською». Державною релігією було православ’я, мовою державної комунікації мова, яка значною мірою формувалася під впливом української книжної мови. Навіть назва держави була взята в українців. Адже донедавна назва Русь чи Росія стосувалася переважно українських земель. Більше того — українські інтелектуали витворили легенду, що князівська руська династія, яка правила Києвом, потім «перейшла» до Москви. Така ідея знайшла відображення в київському «Синопсисі» (1674), який став підручником історії в школах Російської імперії у XVIII ст.
Однак конкуренція за «імперський пиріг» була дуже сильною. З українцями змагалися німці. Останні, будучи більш організованими, почали поступово відтісняти українців від «імперського пирога». Знаходило це вияв навіть на ідеологічному рівні. Набула поширення «нормандська теорія», згідно якої руська династія була германською. Це ніби відображувало реальний стан речей у імперській Росії кінця XVIII ст. та наступних років, коли династія царів була фактично німецькою за походженням, а німці відігравали помітну роль при царському дворі. Таким чином українська еліта програла «битву за імперію». У такій ситуації частина її представників відмовилася від «імперського проекту» й почала творити новий, фактично антиімперський проект — проект «Україна».
Гадяцький договір 1658 року — лебедина пісня поміркованих «козацьких революціонерів»
Повстання, підняте Богданом Хмельницьким у 1648 р., значно змінило ситуацію не лише в Україні, а й на теренах Східної й Центральної Європи. Його наслідки мали чимале значення для низки європейських країн, а також Османської імперії. Як уже зазначалося, і це повстання, і події, пов’язані з ним, можна осмислювати в контексті революційного сценарію. Здійснивши повстання й нанісши значні удари військам Речі Посполитої у 1648—1649 рр., Хмельницький легітимізував свою владу. Його і в Кримському ханстві, і в Речі Посполитій визнали як гетьмана Війська Запорізького. Принаймні в такому статусі він фігурував у Зборівських домовленостях 1649 р. Почало формуватися козацьке державне утворення, котре в літературі переважно іменується Гетьманатом чи Гетьманською державою. Насправді ж Хмельницький титулувався гетьманом Війська Запорозького. Останнє практично й було державним утворенням.
Звісно, це не була держава в сучасному розумінні слова. Але розглядаючи держави домодерних чи навіть ранньомодерних періодів, не варто користуватися теперішніми уявленнями. Якщо говорити про тодішні часи, то можна відстежити певну ієрархію державних утворень, на вершині яких знаходилися держави імперського типу — Оттоманська Порта, Священна Римська імперія німецької нації, близькі до них Річ Посполита, нові колоніальні імперії, що почали формуватися (Іспанія, Португалія, Велика Британія). Найнижчу ступінь у цій ієрархії посідали території, які, входячи до складу держав, мали певні автономні права. Між імперськими державами й цими автономіями існував широкий діапазон практично незалежних, напівзалежних та васальних держав.
Український Гетьманат за часів Хмельницького і в наступні часи варто розглядати як напівзалежне державне утворення, яке знаходилося під протекцією сильного й легітимного монарха (польського короля, турецького султана, московського царя, навіть розглядався варіант шведської протекції). Саме так Військо Запорозьке трактували турки, ставлячи його на один рівень з напівзалежними від них християнськими державами, зокрема Дунайськими князівствами — Валахією, Молдавією чи Трансільванією[58]. Причому характерною особливістю українського Гетьманату другої половини XVII ст. стала часта зміна протекції, а то й таке явище, як полівасалітет. Гетьманат укладав різного типу домовленості, договори зі своїми протекторами, де, поступаючись тими чи іншими елементами «абсолютного суверенітету», очікував отримання військової допомоги чи якихось інших преференцій (переважно для своєї еліти — козацької старшини). Найбільш відомими такими домовленостями є Переяславська рада 1654 р. й Березневі статті, укладені незадовго після неї[59]. Хоча насправді це була лише одна з численних домовленостей Гетьманату. Подібні домовленості були з Річчю Посполитою, Османською імперією та васальним їй Кримським ханством, Швецією[60]. Зрештою, після Переяслава Гетьманат мав із Московією чимало інших договорів, угод, які, щоправда, не дуже виконувалися.