Богдан Хмельницький помер вранці 6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 р. у Чигирині. Його поховали в Суботові, в Іллінській церкві, поряд із похованням його сина Тимоша.
Цей діяч у своєму житті зумів піднятися із низин, зі стану покозаченого шляхтича, до вершин, коли із ним мусили рахуватися найбільші можновладці Європи. Є сенс говорити про його хитрість, чи навіть «подвійність», уміння приховувати справжні наміри, вводити противника в оману. Цим він не раз користався і на війні, і коли доводилося шукати консенсус серед схильної до анархії козацької старшини (а то було ой як нелегко!), й коли провадив переговори із супротивниками.
Був це «досконалий політик» — людина, яка вміла здобути владу й утримувати її. Йому вдавалося майже десять років контролювати гетьманський уряд, який не мав чіткого статусу. Діялося це в надзвичайно складних умовах постійних воєн, внутрішніх протиборств серед козацької старшини, станових протистоянь в українському суспільстві. Для цього треба було володіти великим талантом.
Правда, це був талант тактика — не стратега. Хмельницькому вдавалося непогано вирішувати сьогоденні справи, але він, як правило, не працював на далеку перспективу. Показово, що в останні дні свого життя Хмельницький думав про те, як передати владу своєму синові, який (це яскраво засвідчили подальші події) не здатний був ефективно керувати Гетьманською державою. Тут спрацьовував «вузький» родовий принцип. Натомість Хмельницький не хотів передавати владу такій особі, котра б не лише здійснювала керівництво Гетьманатом, а й розбудовувала його інституції.
В українській літературі (особливо в останній час) багато говориться про державотворення Хмельницького, про те, що він створив національну державу[70]. Насправді подібні твердження — продукт міфології, бажання бачити національне (в сучасному розумінні) в далекому минулому, там, де його насправді не було.
Чи будував Хмельницький державу? А якщо будував — то яку?
Почнемо з того, що українське козацтво, яке сформувалося як прикордонне явище в XVI ст., створило низку своїх воєнно-політичних інституцій — передусім це стосується Запорізької Січі й реєстрового козацтва. Правда, якщо Запорізька Січ була «нічийною» і «вільною», козаки якої наймалися на службу до правителів різних держав, то реєстрове козацтво було на службі в Речі Посполитої.
Воєнно-політичне утворення українського козацтва, сформоване в часи Хмельниччини, можна назвати військом-державою, де була сильна влада гетьмана. Фактично він став воєнним диктатором. У такій державі велику роль відігравала персоніфікована влада. Поки жив Хмельницький, що мав авторитет і непересічні політичні таланти, то вдавалося згладжувати протиріччя й утримувати єдність.
Сумнівно, що Хмельницький на початку повстання збирався будувати державу. Принаймні офіційні документи свідчать, що тоді він мислив свою діяльність у межах Речі Посполитої[71]. Проте стрімкий розвиток подій, можливо, навіть неочікуваний для козацького провідника, змусив його творити відповідні структури державного характеру. Творив він їх, спираючись на інституції реєстрового козацтва, які він знав і які були йому ближчі.
У ході повстання оформилася своєрідна держава — Військо Запорозьке зі своїм полковим устроєм, на чолі якого стояв гетьман з відповідними службами й дорадчими органами. Назвати цю державу класичною проблематично.
Дещо аморфно виглядала її територія. Вона змінювалася. Наприклад, у 1652 р. московський цар погоджувався взяти Військо Запорозьке з людьми, але (що показово!) без території. Можна говорити, що ця держава нагадувала кочові чи напівкочові державні утворення. Таким, наприклад, було Кримське ханство. Звісно, між останнім і Військом Запорізьким не варто ставити знак рівності. Та все ж схожі риси між ними були.
Неоформленість гетьманської держави змушувала її очільника звертатися за допомогою до сильних протекторів. Звідси різного роду союзи, зовнішньополітичні комбінації.
Гетьманат формувався як держава, де панівним станом було козацтво. Проте його інтереси нерідко дисгармоніювали з інтересами інших станів. Передусім це стосується станів соціально активних — духовенства й міщанства. Після Переяславської ради 1654 р. ті знайшли для себе захисника — московського царя. У 1654—1657 рр. маємо прямі звернення представників окремих українських станів до царського уряду з різними чолобитними[72]. Цим вміло користувалися московіти.
Богдан Хмельницький, на жаль, більше сил витрачав на те, щоб сконцентрувати в своїх руках владу (майже абсолютну!), а не на те, щоб створити інституції, які б, незалежно від персони правителя, забезпечували функціонування державного організму. Проте, певно, не варто ставити перед цим козацьким провідником завищені вимоги. На той час державна влада часто сприймалася як патримоніальна, «родова власність». А Хмельницький прагнув забезпечити спадкоємність влади, передавши своєму сину Юрію гетьманську булаву, про що вже велася мова.