Московіти вирішили скористатися ситуацією. Цар Олексій Михайлович видав 2 травня 1658 р. указ про розміщення царських воєвод у Чернігові, Ніжині, Миргороді, Полтаві, Білій Церкві й Корсуні. Це суперечило домовленостям між Гетьманатом і Московською державою, зокрема Березневим статтям 1654 р. Що й викликало негативну реакцію з боку козацької старшини й мобілізувало її для боротьби із заколотниками.
Микола Костомаров у своїй монографії «Іван Виговський» (1861), яка значною мірою базувалася на джерелах, відзначив існування антимосковських настроїв серед тогочасних українців: «Малороси бачили в москалях занадто багато не лише чужого, а й протилежного. Дикі й свавільні вчинки царських ратних людей дратували народ, пробуджували ненависть і боязнь, і уже в ті часи народ лякали чутки, що Москва хоче заполонити Україну своїми людьми і насильно вводити між малоросами свої московські звичаї»[93]. Про непорозуміння між московітами й українцями він писав також у інших своїх творах.
І все ж московіти вміло грали на радикальних антистаршинських настроях, поширених серед черні. Було це не лише під час повстання Барабаша й Пушкаря, а й також у пізніші часи. Досить точно оцінив суть методів, якими діяла Московія в Гетьманщині, історик Володимир Пічета (1878—1947): «Класова боротьба була гарантією сили і впливу Москви на Україну. Спираючись то на одну, то на іншу суспільну групу, підтримуючи одну проти іншої, московський уряд мав повну можливість, не зачіпаючи «статей Хмельницького», а навпаки, їх підтверджуючи і вносячи лише незначні поправки, проводити свою централістичну політику і українську державу перетворювати в московську провінцію»[94].
Виговському вдалося розгромити Пушкаря під Полтавою, а потім у червні 1658 р. взяти це місто. У цій битві загинув бунтівний полтавський полковник, а його соратник Барабаш пізніше був схоплений і повішений. Щоправда, успіх Виговського забезпечили кримські татари, які становили значну частку його війська (з ними він ще на початку 1658 р. підписав договір). До того ж гетьман, розправляючись із повстанцями, жорстоко спустошив Полтаву[95]. В принципі, така жорстокість була в дусі того часу. Але ця жорстокість породжувала ненависть і бажання помститися.
«Погром пушкарівців, — писав Михайло Грушевський, — мусив здаватися Виговському і його однодумцям великим успіхом. Не тільки воєнним, стратегічним, але і соціальним, політичним, дипломатичним. Розгромлено чернь, голоту, гультяїв, противустаршинські елементи, які не тільки що чигали «на маєток і здоров’я» правлящої тисячі України, але разом з тим підривали всю державну будову «Малої Росії»; Виговський став спасителем української державності, української «соціальної єрархії», українського добробуту, української культури, і всі хто були з ним зв’язані, мусили тим тісніше горнутися коло свого героя і класового провідника, охоронця класових інтересів»[96]. У цих словах патріарха української історіографії, який симпатизував лівим ідеям, відчувається певне осудження дій Виговського. Але загалом він достатньо точно змалював соціальну ситуацію, пов’язану з повстанням Пушкаря та його розгромом.
Хоча Виговському й вдалося здолати бунтівників, опозиція повністю не була знищена. До того ж її підтримували московіти. Зрештою, Виговський не користувався підтримкою серед широких верств населення. Й, схоже, на те, що він противнику програв «інформаційну війну». Його без якихось симпатій зображували козацькі літописці — Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко та їхні послідовники. Також до нас дійшла «Пісня про повстання Мартина Пушкаря»[97], де гетьман постає в світлі негативному, зате Пушкар — у позитивному.
Ось як на початку твору говориться про Виговського: