Якщо звернутися до розгляду минулого, то бачимо, що революція в її «класичному» варіанті це, радше, явище нової історії. Революції відбуваються в новочасних суспільствах, де є розвинутими державні інститути, право й правова свідомість[12].
З часом термін «революція» почав використовуватися в різних сферах і дискурсах. Наприклад, неолітична революція (термін, що застосовується переважно в археології та історії), промислова революція, демографічна революція, культурна революція, наукова чи науково-технічна революція, комунікативна революція, сексуальна революція тощо.
Нас же цікавлять політичні революції, які так чи інакше впливають на суспільство, можуть вести до помітних соціальних змін (хоча не обов’язково). Власне, революції, які ведуть до суспільних змін, іноді іменуються соціальними.
Тут потрібно зробити деякі пояснення. Кардинальні суспільні, точніше соціально-економічні, зміни не обов’язково є результатом політичної революції. Наприклад, реформи в царській Росії у 60-х рр. ХІХ ст. призвели до суттєвих економічних і суспільних трансформацій у країні. Але ці зміни революцією не іменують. Приблизно те саме можемо сказати про т. зв. перебудову й розвал Радянського Союзу.
Натомість, маємо чисельні приклади, коли явища, котрі ми зазвичай іменуємо революціями, не вели до важливих змін у соціально-економічній сфері. Такими були революції у Франції, що відбулися після Великої французької революції 1789—1794 рр., російська революція 1905—1907 рр., Лютнева революція 1917 р. тощо.
Політична революція має кілька важливих ознак.
По-перше, вона відбувається в нелегітимний спосіб, порушуючи усталені в країні закони. Результатом революції є зміна законодавства — відмова від старих законів, які змінюються новими законами. Революціонери, як правило, намагаються переписувати закони «під себе».
По-друге, революція забезпечує зміну політичних еліт. Замість старих приходять нові, в руках яких опиняється влада.
По-третє, прихід до влади нових еліт пов’язаний із перерозподілом власності. Адже нові політичні еліти можуть утримувати владу, лише володіючи відповідними ресурсами.
По-четверте, революція здійснюється шляхом широкої народної мобілізації. Різні верстви населення виступають на політичну арену, «творячи історію». Ця мобілізація забезпечує «легітимність» руйнування старих політичних інститутів, усунення старої еліти й прихід до влади нової.
Зміна в ході революції політичної еліти і пов’язаний із цим перерозподіл власності так чи інакше ведуть до змін у сфері суспільно-економічних відносин. Питання, правда, тут стоїть про якість цих змін. Останні значною мірою залежать від якості нових еліт, які приходять до влади. Якщо ці еліти зорієнтовані на паразитуючий спосіб життя, що нерідко буває, тоді годі чекати позитивних соціально-економічних змін. Якщо ж еліти, взявши владу, опиняються перед проблемою недостатності ресурсів, які не дають їм можливостей для нормального функціонування, тоді вони змушені орієнтуватися на конструктив і шукають шляхів зробити економіку більш ефективною. У такому випадку революція здатна забезпечити позитивні зміни в сфері соціально-економічних відносин, сприяючи прогресивному розвитку. Навіть привести до кардинальних змін у цій сфері.
Політична революція може бути «повною» й «частковою».
«Повна» революція веде до кардинальної, майже абсолютної зміни еліти. Прикладом тут є Велика французька революція 1789—1794 рр. чи революція в Росії 1917—1920 рр. При здійсненні «повної» революції, як правило, відбувається знищення старих елітарних верств, у т. ч. і фізичним шляхом. Звідси — пресловутий революційний терор.
«Часткова» революція веде лише до зміни певних фрагментів еліти. Частина старого правлячого класу відходить, втрачаючи реальну владу, інша частина пристосовується до нових революційних перетворень. «Вивільнені» місця займають представники нової еліти.
Рівень «частковості» чи «повноти» революції залежить від різних чинників — політичної культури, яка існує в суспільстві, якості елітарних верств, здатності останніх здійснювати масштабну народну мобілізацію.