Далі в пісні говориться про те, як воюють Пушкар із Виговським. Останній, звертаючись до свого противника, хвалиться:
Проте це військо не таке сильне, як видається. Виговський запитує своїх командирів, чому вони не обступають Пушкаря. І кожен відповідає таким чином:
Як бачимо, у пісні присутні проросійські мотиви. В кінці твору Пушкар перемагає Виговського, який утікає до себе в Чигирин.
Звісно, це довільна інтерпретація історичних подій у художньому творі. Але така інтерпретація, де Виговський постає негідником, а Пушкар героєм, багатьма сприймалася.
Навіть у сучасних літературних творах зустрічаємося з таким трактуванням. Наприклад, це стосується відомого роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. У цьому творі Мартин Пушкар і його соратник Іван Іскра представлені позитивними героями, які є справедливими й боряться за свободу свого народу. Там про Пушкаря сказано таке:
Отже, уявлення про «негідника» Виговського, які з’явилися в проросійській козацькій літературі, виявилися дуже живучими.
Виговський бачив, що московська влада веде проти нього гру, формально заявляючи про його підтримку, а насправді допомагаючи повстанцям. У такій ситуації він змушений був шукати нових союзників та протекторів. Такими, власне, стали кримські татари, які надали йому значну допомогу і в придушенні повстання Пушкаря, і в наступній російсько-українській війні.
Виговський та його сподвижники також починають переговори з урядовцями Речі Посполитої. Результатом цього став укладений 16 вересня 1658 р. у Гадячі договір (Гадяцька комісія)[99].
«Додатковим стимулом до українсько-польського зближення, — відзначає історик Віктор Горобець, — служила та обставина, що геополітичні реалії кінця 50-х років обумовлювали ситуацію, за якою зацікавленість в українсько-польському порозумінні у Варшаві була не меншою, ніж у Чигирині. Причому в даному випадку вона диктувалася не лише приватними інтересами колишніх українських землевласників чи фіскальними потребами королівського двору. Цього разу потреба у розв’язанні конфлікту з Військом Запорозьким диктувалася ще низкою надзвичайно важливих для уряду Яна Казимира обставин як міжнародного, так і внутрішньополітичного плану. Зокрема, тут варто мати на увазі той факт, що король, або, точніше, французька партія при його дворі, в цей час впритул наблизився до вирішення надзвичайно важливої та водночас вкрай важкої справи — проведення реформи державного устрою Речі Посполитої, спрямованої на істотне зміцнення королівської влади через посилення позицій як монарха, так і сенату, та відповідно звуження прерогатив сейму.
Крім аспектів внутрішньополітичних, у Варшаві, безперечно, бралися до уваги й чинники міжнародні. Поява Війська Запорозького в обозі не суперників, а союзників короля істотно зміцнювала позиції Речі Посполитої як у відносинах з Москвою, так і Стокгольмом, загроза з боку якого хоч і не була такою фатальною, як у 1655 чи навіть 1656 р., але й надалі залишалася істотною.
Для того, щоб змусити шляхетську опозицію піти на поступки в цій вкрай важливій справі та провести проект через сейм, королю та його прибічникам потрібно було використати нові, потужні та несподівані для опонентів аргументи. У майбутніх запеклих політичних баталіях саме така роль — потужного політичного, а за певних обставин і військового союзника короля — й відводилася Війську Запорозькому. У Варшаві були ще досить свіжими спогади про те, як саме козацька карта — присутність українського війська в районі Львова та Замостя наприкінці 1648 р. — служила швидкому розв’язанню гордієвого вузла виборчої боротьби в Речі Посполитій, що точилася після смерті короля Владислава IV.
Повернення України під зверхність польського короля зміцнювало становище Речі Посполитої і у відносинах із своїми союзниками — насамперед Кримом, Австрією та Бранденбургом, допомога яких, звичайно ж, була не альтруїстичною, а передбачала певні вигоди для них та поступки з боку польського керівництва»[100].