Загалом можна констатувати, що Гадяцький договір укладався в непростих обставинах. Спрацювали тут різні чинники. І кожна сторона мала свої інтереси, які не завжди співпадали між собою.
Михайло Грушевський, вказуючи на ці обставини, загалом скептично оцінював згаданий договір. Він вказував, що цей документ «поколіннями польських і українських істориків так часто підчеркуваний і славлений як акт великої політичної мудрості і розваги, вияв глибоких політичних ідей, дороговказ в далеку будуччину, програма східно-европейської федерації, цінна поправка до Люблинської унії, акт братства народів, цікавий документ культурних і політичних змагань (парламентарних і конституційних) і т. д.». На думку історика (і тут із ним можна погодитися), це є перебільшення. «Одначе, — зазначав він, — сама вже походна обстанова на становищу при московській границі, серед сутичок з Москвою, торгів з татарами, і всякими нагінками над «своєвільним» елементом не дуже промовляє за тим, щоб у цім акті шукати глибокої розваги, далекосяглих підсумків і формул на далеку будуччину. ...трактат складався на швидку, експромтно під натиском обставин, як висловлявся сам головний його творець Бєньовський, і думається мені, що і з козацької сторони мало хто загадував щось тривке на нім будувати. Найбільше клалося на Юрія Немирича, і це можливо, що він задумував якісь плани в зв’язку з цим договором; але він сам був занадто змінною в своїх планах людиною — це одно, а друге — він мало значив у політичних рахунках, не мав ніякого впливу, його використовували з одної й з другої сторони, але його ідеї не проникали в ґрунт подій. Розуміється, пізнішим дослідникам було приємно знати, що в тодішніх актах брала участь і руку свою прикладала людина широких ліберальних поглядів великої европейської освіти, безпосереднє обізнана з західними політичними і культурними формами життя. Але його вплив перебільшено»[101].
Творцями Гадяцького договору справді часто вважаються Юрій Немирич та Павло Тетеря. Хоча, безперечно, велика роль в укладенні належала Виговському, якого й варто вважати головним автором цього документа.
Згідно з договором, Україна поверталася під владу Речі Посполитої, але не як проста провінція, а як окрема автономна структура, подібна до Великого князівства Литовського.
Саме на цьому пункті дослідники переважно акцентували увагу[102]. Насправді вказаний пункт не стоїть на першому місці. Та й загалом він є нечітким, розмитим.
На першому місці в договорі стояло питання про православну церкву, її статус, права церковних ієрархів. Про це в документі говориться дуже розлого:
«Віра грецька стародавня, як така, з якою стародавня Русь приступила до Корони Польської, щоб залишалася при своїх перевагах та вільнім уживанні, доки мова руського народу сягає в усіх містах, містечках, селах, як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському, також на сеймах, у військових трибуналах, не тільки в церквах, але публічно в процесіях, в навіданні хворих зі святою євхаристією, у похованні мертвих і в усьому так, як вільно й публічно вживає свого набоженства римська віра.
Тій же вірі грецькій надається воля відновлення церков, законів (маються на увазі чернечі ордени. — П. К.), монастирів нових і обновлення та поправи старих»[103].
Далі передбачалося, що не повинно бути ніякої протекції «вірі, котра є супротивна вірі грецькій православній, котра роздор примножує поміж римським та старогрецьким законом»[104]. У цьому випадку малося на увазі уніатство. Представники такої віри не повинні засновувати церков, монастирів, різних фундацій. Фактично уніатська церква втрачала свої права.
Правда, порівняно з першим варіантом Гадяцького договору[105], питання про унію подавалося в компромісному вигляді. Українська сторона взагалі прагнула ліквідації унії. Принаймні такі вимоги зустрічаються в документах Богдана Хмельницького. Подібна вимога ставилася спочатку, коли укладалася Гадяцька угода. Але за більш, аніж півстоліття існування, уніатська церква, підтримувана владою Речі Посполитої, відбулася. Вона мала чимало прихильників, у т. ч. серед руської шляхти. Ліквідувати її за один раз було нереально. Також ця конфесійна структура користувалася підтримкою в урядових колах. Тому в цьому питанні так чи інакше доводилося йти на компроміс.