Вказане питання не було першорядним для козацького стану. Принаймні воно не зачіпало безпосередньо інтереси козаків. Тому на початку повстання під проводом Богдана Хмельницького в козацьких вимогах не стояло питання про унію.
Однак це питання було важливим для православного духовенства України. Уніатське духовенство для нього було конкурентом, забираючи в православних чимало «хлібів духовних», тобто земель та інших матеріальних благ. Виговський і його соратники, які хотіли мати підтримку православних священнослужителів, мусили, відповідно, вимагати ліквідації унії. Зрештою, ця вимога стала популярною в козацькому середовищі, зокрема серед старшини. Її представники під час переговорів щодо змін у Гадяцькому договорі вимагали, аби гетьман запевнив, щоб у «Чигирині, Переяславі, Корсуні і Білій Церкві унії не було»[106].
За Гадяцьким договором в Київському воєводстві всі урядові становища й сенаторські посади повинні були віддаватися лише православним шляхтичам, а у Чернігівському й Брацлавському воєводствах сенаторами мали бути поперемінно православні й католики. До того ж всі вони повинні були походити з цих воєводств і мати тут власність[107].
Згідно з Гадяцьким договором, в Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах урядники римської, тобто католицької, релігії втрачали право мати юрисдикцію над місцевим населенням. Управління у цих воєводствах здійснювалося б представниками православної віри. У згаданих воєводствах діяльність римо-католиків значно обмежувалася. Це мали бути терени, де би панувало православ’я.
Згідно з Гадяцьким договором, передбачалося надання місць у сенаті для київського митрополита, а також чотирьох руських єпископів — луцького, львівського, перемиського й холмського. Окрім того, місце в сенаті зарезервовувалося й для одного православного єпископа із Великого князівства Литовського — єпископа мстиславського[108]. Правда, не передбачалося сенатського місця для єпископа чернігівського.
Тогочасний чернігівський єпископ Лазар Баранович дистанціювався від київського митрополита. Цей владика, який користувався значним впливом і авторитетом у Київській митрополії, був не проти очолити православну церкву на українських землях — тим паче, що він після смерті Сильвестра Косова тимчасово очолював її як місцеблюститель митрополичого престолу. Однак Лазар Баранович не належав до оточення Виговського. Тому останній на посаду київського митрополита підтримав Діонісія Балабана, який був його людиною.
У такій ситуації Баранович орієнтувався на Москву, вивівши свою єпархію зі складу Київської митрополії. У Чернігові Баранович творив окремий релігійний центр. І зробити це йому загалом вдалося. У другій половині XVII ст. Чернігів став чи не найпотужнішим релігійно-культурним осередком України. Таким він залишався до початку XVIIІ ст.[109] Можна навіть говорити, що Чернігів змагався в культурному плані з Києвом. І навіть у деяких моментах перевершував його.
У Гадяцькому договорі також говорилося, що в тих землях Польського королівства й Великого князівства Литовського, де поширюється православ’я, його вірні мають користуватися політичними свободами. Приналежність до православ’я не повинна бути перепоною для зайняття відповідних владних становищ, зокрема місць у магістраті.
Окрім того, передбачалося існування для православних віруючих двох академій, які б задовольняли їхні культурно-освітні потреби. Одна з них мала бути в Києві й користуватися такими ж правами, як академія Краківська. Ще одну академію планувалося створити у відповідному для цього місці.
Звісно, ці академії мали бути конфесійними школами. У договорі робилося спеціальне застереження, що в цих академіях не повинно бути професорів, учителів та студентів, які належать до «сект» аріанської, кальвіністської й лютеранської[110].
Передбачалося створення й інших культурних інституцій, що мали би православний характер: «Гімназії, тобто учительні доми, колегії, школи та друкарні, скільки їх потрібно буде, вільно стане встановлювати без перепон та вільно науки відправляти і книги друкувати всілякі і з суперечками про віру, тільки без наруги і без урази королівському маєстатові»[111].
Як бачимо, статус православної церкви та її вірних прописувався в Гадяцькому договорі досить детально. Звісно, про привілеї цієї церкви також велася мова в угодах, які укладав Богдан Хмельницький з поляками. Однак якщо проаналізувати документи цього гетьмана на початках повстання, то бачимо, що навіть коли фігурували церковні питання, то стояли вони на задньому плані. Так, у декларації короля Яна Казимира Війську Запорізькому, яка була дана в серпні 1649 р. (цей документ часто називають Зборівським договором), лише у 8-му пункті говориться про «замішання унії» й про те, щоб православні вільно користувалися церковними маєтками. Передбачалося там також, що київський митрополит має засідати в сенаті[112]. Приблизно так само питання релігії трактувалися і в Білоцерківському договорі, укладеному Військом Запорозьким та урядовцями Речі Посполитої у 1651 р.[113]. Там лише декларувалося, що «релігія грецька» «має бути утримана в давніх вольностях, згідно давніх прав». А в Березневих статтях 1654 р. лише в пункті 18-му зачеплене релігійне питання, де сказано, що цар має дати жалувану грамоту на маєтності для митрополита й інших духовних осіб. Правда, ще в двох статтях (13-й і 17-й) релігійні питання зачіпалися в зв’язку з іншими питаннями[114].