Не в захваті були «радикальні революціонери» і від величини козацького реєстру. У першопочатковому варіанті договору передбачався реєстр у складі 60 тисяч чоловік, а, окрім нього, мало бути ще 10 тисяч воїнів у підпорядкуванні гетьмана. У кінцевому варіанті договору узгоджувалося, що кількість реєстровців становитиме 30 тисяч чоловік. А також мало бути ще 10 тисяч платного війська, котре утримувалося би з податків, які надходять із Київського, Брацлавского й Чернігівського воєводств[119]. У порівнянні з Березневими статтями 1654 р., це ніби був відступ назад. Згадані статті передбачали існування 60-тисячного реєстру[120]. Цей й дало підставу деяким дослідникам, зокрема українським, вести мову про те, що Гадяцький договір поступався Березневим статтям.
Насправді це не зовсім так. Адже то були документи дещо різного плану. Березневі статті переважно стосувалися станових прав козацтва. Хоча там є згадки про міщан, селян і київського митрополита. Однак їхнє становище практично не змінювалося, ніяких преференцій вони не отримували[121]. Преференції у Березневих статтях дісталися козакам. Наприклад, був значно розширений реєстр.
Значне скорочення козацького реєстру, на що пішла польська влада при ратифікації Гадяцького договору, це був удар у спину гетьмана Виговського. Реально польська сторона нищила свого союзника. Але вона йшла на це, керуючись своїми вузькими політичними інтересами. Польській владі не потрібна була козацька держава з великим військом.
Скорочення вдвічі кількості реєстровців не могло не викликати обурення в козацькому середовищі, оскільки статус реєстрового козака надавав чимало привілеїв. До того ж реєстровцям передбачалася плата за службу. Тепер же кількість привілейованих зменшувалася в два рази. 30 тисяч козаків, яких не вписали в реєстр, то було чимало. До цих ображених реєстровців треба додати членів їхніх сімей. Були то активні люди, ладні відстоювати свої інтереси зі зброєю в руках. Вони творили масу, яка могла вибухнути й повалити гетьмана.
Гадяцький договір був націлений на поступову аристократизацію козацтва. За поданням гетьмана мала здійснюватися нобілітація, тобто надання шляхетства, реєстровцям. Пропонувалося від кожного полку нобілітувати сто осіб[122]. Якби цей план вдався, Україна отримала б свій значний прошарок православного шляхетства, що конкурував би з польською католицькою шляхтою. Але це був якраз той випадок, коли благими намірами вистелена дорога до пекла. Козацькій сіромі таке не могло подобатись. Українське суспільство, зазнавши значної «демократизації» під час козацької революції, подібні речі сприймало погано.
Окреслював Гадяцький договір і козацьку територію — це Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства. Вказана територія, як підконтрольна козакам, так чи інакше фігурувала в інших їхніх договорах з поляками. На теренах цих воєводств не повинні були знаходитися польські, литовські війська, а також війська інших держав. Ці воєводства, у яких були свої збройні сили і які в конфесійному плані помітно відрізнялися від інших земель Королівства Польського й Великого князівства Литовського, фактично утворювали автономну одиницю в тілі Речі Посполитої. Цю одиницю в літературі іменують як князівство Руське чи навіть Велике князівство Руське. Щоправда, ці терміни у Гадяцькому договорі майже не використовуються. Лише в одному місці знаходимо такі слова: «Уся Річ Посполита народу польського і Великого князівства Литовського, і Руського хай буде відновлена в першобутті так, як була перед війною, тобто щоб ці народи в межах своїх і свобод залишалися непорушені, які були перед війною, і за правами, описами в радах, у судах і вільному виборі государів своїх та великих князів литовських та руських...»[123] Тобто з цих слів випливало, що ніякого створення Руського князівства не передбачалося. Передбачалося його відновлення!
Звісно, до війни в Речі Посполитої не існувало де-факто Руського князівства. Та все ж руські воєводства, до яких належали не лише згадувані Київське, Брацлавське й Чернігівське, а й Волинське, Подільське та Руське, мали свої особливості в порівнянні з польськими й литовськими землями. До того ж зберігалася не лише пам’ять про давню Русь як могутню державу-князівство, а й існувала «віртуальна» ідея руської монархічної традиції. Ця ідея поширювалася навіть у середовищі католиків-русинів, свідченням чого є латиномовна поема Іоанна Домбровського «Дніпрові камени», яка була написана орієнтовно в 1618—1620 рр.[124]. У цьому творі Русь постає як окремий територіально-державний організм, що має своїх спадкоємних князів-правителів. Поширена ця ідея була й у середовищі руської православної шляхти, до якої належав Виговський. Іноді вона з’являлася в часи Хмельниччини, але тоді в офіційних документах не фігурувала. Схоже, одним із головних її пропагандистів був саме Виговський. І ось тепер він, ставши гетьманом, втілив цю ідею в Гадяцькому договорі, де Руське князівство ніби відновлювалося у Речі Посполитій.