Значною проблемою в реалізації Гадяцького договору стало його редагування польською стороною. Відхилення положення про ліквідацію унії, цілеспрямоване обмеження гетьманської влади, вимоги повернення маєтків колишнім власникам (шляхтичам та римо-католицькому духовенству) руйнували авторитет Виговського та його оточення. Але найбільшим ударом, як уже говорилося, стало помітне скорочення козацького реєстру з 60 до 30 тисяч. Тому коли королівський посланець Криштоф Перетяткович привіз Виговському відредагований і ратифікований сеймом Речі Посполитої Гадяцький договір[132], гетьман сказав йому: «...ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз!»[133] У цих словах не було перебільшення.
Але то був лише один бік медалі. Польська сторона, за великим рахунком, не збиралася виконувати Гадяцький договір. Навіть Станіслав Казимир Бєнєвський, який відіграв важливу роль в його укладенні, представляючи королівський уряд, вважав, що козаків вдасться обманути в питанні ліквідації унії, проголосивши свободу совісті. Також він стверджував, що Руське князівство не існуватиме довго. Козаки, які зараз домагаються автономії, скоро помруть, а їхні наступники не бачитимуть потреби в існуванні власного князівства. Тому з плином часу буде повернутий старий порядок[134]. Якщо головний лобіст Гадяцького договору з польського боку так цинічно підходив до цього питання, то що вже говорити про інших. Для поляків цей договір потрібен був для того, аби в умовах, коли Річ Посполита опинилася в складному становищі, вивести із гри сильного противника — козаків.
Якби Виговському та його оточенню вдалося втілити в життя положення Гадяцького договору, то козацька революція могла розвиватися за іншим сценарієм. Однак це було майже неможливо. Виговський не мав належної підтримки в козацькому середовищі. А Гадяцький договір в остаточній редакції, як говорилося, підірвав його авторитет. Проти гетьмана були вкрай негативно налаштовані радикальні елементи, чернь. Гетьман же, зі свого боку, не хотів загравати з ними і не йшов на компроміси. Часто він покладався не на згуртування внутрішніх сил своєї молодої держави, а на зовнішню допомогу. Проте від влади Речі Посполитої гетьман не отримав серйозної підтримки. Хоча з її боку було чимало символічних жестів. Таким жестом, зокрема, стала урочиста ратифікації Гадяцького договору, що відбулася 22 травня 1659 р.
Своїми переговорами з урядовими колами Речі Посполитої, укладенням та ратифікацією Гадяцького договору Виговський так чи інакше йшов на розрив із Московією. Певну роль тут могли відіграти симпатії та антипатії гетьмана, його світоглядні орієнтири. Адже він як особистість формувався в культурному полі Речі Посполитої, служив у її державних структурах. Проте цей момент перебільшувати не варто. Те саме можна сказати й про Богдана Хмельницького, який довгий час вів запеклу війну з Річчю Посполитою. Виговський у своїх діях керувався передусім особистими інтересами, а також приближеної до нього козацької старшини. Він бачив, що проти нього ведуть гру московіти, спираючись на незадоволених у козацькому середовищі. Це вело до конфлікту між гетьманом і московськими урядовими колами.
Дізнавшись про контакти Виговського з поляками та укладення Гадяцького договору, у Москві пішли на те, щоб якомога швидше укласти мирний договір із Швецією, з якою московіти знаходилися в стані війни. Цар Олексій Михайлович також розіслав грамоти, закликаючи до боротьби зі «зрадником Івашкою», та відправив в Україну війська під командою Григорія Ромодановського. Під контролем військ білгородського воєводи відбулися «вибори» гетьмана. Козацьким очільником проголосили Івана Безпалого як альтернативу для Виговського[135]. Безпалий перед тим підтримував Пушкаря. Він втік із Умані, де був полковником, на Січ. Побував і на аудієнції в царя, заручившись його підтримкою[136]. Цей новоявлений вождь намагався згуртувати розгромлених опозиціонерів.
Тут мимоволі напрошується паралель із порівняно недавніми подіями. У грудні 1917 р., в часи існування Української Народної Республіки (УНР), теж на Слобожанщині, в Харкові, як альтернатива українській владі був створений маріонетковий «український радянський уряд». Історія здатна повторюватися?
У конфлікті з московітами Виговський хотів спертися на зовнішню допомогу. Це була не лише Річ Посполита, а й Кримське ханство. 24 квітня 1659 р. взаємно присягнули на вірність гетьман і тодішній кримський хан Мехмед IV Гірей (1610—1674), який очолив похід свого війська проти московської армії.