Не вдаючись у детальний опис бойових дій під час цієї війни[137], зазначимо, що московіти сподівалися повалити Виговського, наставивши на його місце Безпалого.
Однак більшість міст та козацьких полковників Лівобережжя підтримували Виговського. Це й дало можливість гетьману до березня 1659 р. очистити від московських загарбників більшу частину Лівобережної України.
У червні 1659 р. військо, очолюване Виговським, зустрілося із московітами під Конотопом. Армія московітів становила близько 70 тисяч чоловік, у той час як у гетьманському війську було 16 тисяч козаків, 3 тисячі поляків, сербів та волохів, а також від 30 до 40 тисяч татар. Правда, щодо чисельності військ ведуться дискусії. Але те, що це була грандіозна битва, із залученням великої кількості військ з обох сторін, сумнівів немає. 8 липня (за новим стилем) відбувся вирішальний бій під селом Соснівка, де козаки та їхні союзники вщент розгромили свого противника. Втрати московітів сягали до 15 тисяч убитими й полоненими. Залишки розгромлених військ під натиском козаків й татар відступили в бік Путивля[138].
В українській історіографії битва під Конотопом представляється як звитяга українського війська[139]. Коли ж українські історики ведуть мову про татар, то вони, радше, постають у них у ролі «підручних». Правда, половина (якщо не більша половина!) війська, котра воювала з московітами, була татарською. У турецьких джерелах, зокрема у відомому літописі Мустафи Наїма, перемога під Конотопом приписується татарам[140]. І для цього є певні підстави так вважати.
Поразка під Конотопом викликала справжню паніку в Москві. Цар Олексій Михайлович навіть покинув столицю своєї держави й подався в Ярославль. У спішному порядку московіти почали нарощувати своє військо й будувати оборонні споруди[141].
Однак українці в цій, здавалось би, виграшній для них ситуації «самі себе звоювали». Тут теж «відзначилася» Запорозька Січ. Її кошовий отаман Іван Сірко вирішив здійснити набіг на татар-ногаїв. Відповідно, татарські війська змушені були покинути Виговського й повернутися в свої степи[142]. Гетьман втратив військову підтримку сильного союзника, на якого міг спертися.
Тут варто кілька слів сказати про Івана Сірка, який вирізнявся на фоні інших козацьких провідників другої половини XVII ст. Безперечно, це був талановитий воїн і полководець. Йому приписують перемогу в десятках битв. Він брав участь у війні під проводом Богдана Хмельницького, але не захотів присягати московському цареві на Переяславській раді. Сірко, будучи запорозьким кошовим отаманом, проводив відносно незалежну політику. Прославився своїми походами на татар і турків.
Проте як політик Іван Сірко не завжди відзначався продуманими діями. Часто змінював політичну орієнтацію, сподіваючись отримати гетьманську булаву. Виступав проти Івана Виговського та Юрія Хмельницького, якого свого часу підтримував у боротьбі проти Виговського. Був противником правобережного гетьмана Павла Тетері, закидаючи йому пропольську орієнтацію, й водночас боровся з московітами.
Хоча Сірко здійснював неодноразові напади на татарські й турецькі володіння, але довгий час підтримував правобережного гетьмана Петра Дорошенка, який проводив протурецьку політику. Однак покинув його, коли той стратив свого противника — лівобережного гетьмана Івана Брюховецького. Після Андрусівського договору 1667 р., котрий розділив Україну між Московією й Річчю Посполитою, цей козацький ватажок зайняв антимосковську позицію.
Сірко, попри прикордонні сутички з татарами й турками, іноді заявляв про дружбу з ними. Наприклад, у листі до кримського хана Мурада Гірея від 14 січня 1680 р. писав: «При цій оказії посилаємо вашій вельможності наш особливий уклін з поздоровленнями, бажаючи, щоб завдяки чесній пораді і праці вашої вельможності перед ханською величністю возсіяв між монархами і народами святий мир, про який кожен народ благає Господа Бога. Про нашу ж до ханської величності і всієї держави кримської непорушну дружбу сповіщаємо, що її жодними заходами ніхто розірвати не може»[143]. І це при тому, що саме Сірку приписується образливий лист запорізьких козаків до турецького султана Мехмеда IV[144], котрий, до речі, був напівукраїнцем і охоче йшов на співробітництво із українськими козаками. Згаданий лист Сірка до турецького султана, який послужив для створення Іллею Рєпіним відомої картини, належав до міфів, як, очевидно, й чимало інших оповідей про цього козацького ватажка.