Загалом діяльність Сірка мала деструктивний характер, часто руйнувала і так слабкі державні інституції Гетьманщини. Це був такий собі анархіст XVII ст., тогочасний батько Махно. Він міг викликати захоплення, ставав героєм різноманітних легенд. Деякі автори трактували Сірка як зразок козацької доблесті. Наприклад, таке трактування зустрічаємо в козацького літописця Самійла Величка[145]. Те саме можна сказати про рукописну віршовану польськомовну хроніку другої половини XVII ст., де Сірко подається як людина, послана Богом[146]. Був він і персонажем різноманітних фольклорних творів[147]. Міфологізований його образ поданий і у відомому прокозацькому історичному наративі «Історія русів». Там читаємо наступне: «Сірко сей був в роді своєму людиною незвичайною і єдиною. Він з малочисельним військом своїм завше щасливо воював і був переможцем, не зводячи, однак, ні з ким неправедної війни. Баталії у нього вважалися за іграшку, і жодної з них він не програв. Татари Кримські й Білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями та зайцями. Він декілька разів проходив наскрізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх Татар аж у Кефські гори, де й самі Хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках гірських. Татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в суперечних між собою справах віддавалися на його суд, мовляв: «Як Сірко скаже, так тому й бути». При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів»[148]. Щодо некорисливості Сірка, то тут можна посперечатися. Був він достатньо заможною людиною.
На жаль, культ Сірка, радше, є свідченням анархічних тенденцій в українському соціумі. Він говорить про те, що для українців ближчими є не діячі, які намагалися творити державні інституції, а ті, хто ці інституції руйнував, виявляючи ефектне молодецтво.
У недавні часи цей козацький ватажок став героєм різних художньо-літературних і мистецьких творів. Можна згадати романи Володимира Малика «Таємний посол», Юрія Мушкетика «Яса», фільм «Чорна долина» тощо. Також культовим місцем стала могила Сірка біля села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області, де щорічно на початку серпня відбуваються дійства по вшануванню цього козацького провідника. При цьому глорифікатори Сірка не особливо замислювалися над тим, які наслідки мали діяння їхнього героя.
Однак повернемося до Виговського й Конотопської битви. Вона для нього стала перемогою, але перемогою пірровою. Незадовго після цієї баталії на Лівобережжі ініціював новий заколот переяславський полковник Тимофій Цицюра. 23—24 серпня він почав антигетьманське повстання в Переяславі, пославши вірне йому військо до Ніжина, де його підтримав Васюта (Василь) Золотаренко[149]. Загалом Переяслав, Ніжин, а також Полтава часто ставали осередками, які підтримували московітів. На цей раз заколотники були набагато краще організовані, ніж їхні попередники — Барабаш та Пушкар. Окрім Цицюри та Золотаренка, до керівників повстання належали Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького, третя дружина Богдана Хмельницького, Ганна, Іван Богун, Іван Сірко та інші. Серед них був також Іван Брюховецький, головний герой Ніжинської чорної ради 1663 р., якого змовники послали на Січ, аби він заручився там підтримкою запорожців. Безперечно, це були впливові люди, які користувалися авторитетом серед козацтва. Вони «постановили всіх фаворитів королівських, почавши від самого пана гетьмана, впень вистинати з жонами і дочками, на що присягли страшною клятвою у великій таємниці»[150].
Окрім Переяслава й Ніжина, заколотникам вдалося швидко взяти Корсунь, знищивши тут польський гарнізон. Також у їхніх руках опинився Чернігів та Сіверщина. Повстанці там безжально вбивали військових, що підтримували гетьмана. Серед них опинився й Немирич, який загинув під селом Свидовець[151]. Повстання поширювалося на півдні Гетьманщини, де діяв Сірко. На Правобережжі бунтівниками керував Іван Богун. Заколотники своїм «прапором» обрали Юрія Хмельницького[152].
Особа ця влаштовувала їх із кількох причин. По-перше, як уже говорилося, не так давно, лише два роки тому, козацька старшина визнала наступником помираючого Богдана Хмельницького його сина Юрія. Про це ще пам’яталося. Відповідно, Юрій Хмельницький багатьма старшинами сприймався як легітимний правитель. Він же й ніби «перебирав» на себе заслуги свого батька. По-друге, Юрій залишався ще занадто молодий, аби стати гетьманом. Це давало можливість заколотникам легко маніпулювати ним.