Україна опинилася у вирі громадянської війни, що стало справжнім подарунком для московітів. Анджей Потоцький, характеризуючи ситуацію, яка склалася тоді на українських землях, писав королю Яну Казимиру: «І тепер в Україні вже самі себе їдять: містечко воює проти містечка, син — проти батька, батько сина грабує, тут жорстка Вавілонська вежа, розумніші козаки просять Бога, щоб їх хтось міцно взяв у руки, або ваша королівська милість, або [російський] цар, хто б нерозумному плебсу не дозволив такої сваволі. Ваша королівська милість, дасть Бог, єдиним своїм приходом з військом все заспокоїть. [...] Той, хто першим прийде з військом, їх, безперечно, і осідлає»[153].
Гетьманська держава, що виникла в непростих умовах козацької революції, тепер, коли йшла «війна всіх проти всіх», буквально розвалювалася на очах. Державні інституції, котрі й так не мали великого авторитету, втрачали підтримку. Зате радикалізована чернь хотіла влади. І цим користувалися різні авантюристи, що вміло грали на почуттях народних.
Дії заколотників, які очистили від військ Виговського територію Лівобережної України, дали можливість ввійти сюди московським військам. Московіти, котрі недавно думали, що їм доведеться обороняти Москву, тепер рушили на українські землі, не зустрічаючи опору — навпаки, тепер їх тут підтримали.
Щодо Виговського, то його сили танули на очах. Чимало вірних йому військових частин було знищено, інші ж переходили в стан ворога. Сам гетьман змушений був покинути столицю, Чигирин, залишивши там дружину й деяких своїх соратників. Ще одним містом, яке лишалося вірним Виговському, була Сміла. Соратники гетьмана, зокрема його брат Данило, сподівалися на допомогу поляків. Проте ці сподівання не справдилися.
Звісно, у Виговського існувало кілька варіантів для подальших дій. Можна було б спертися на підтримку татар і турків. Також існувала думка йти на терени Білорусі до свого соратника Івана Нечая і разом із його військом продовжувати боротьбу. Але це призвело б до чергового спалаху громадянської війни і спустошення України. Гетьман сів за стіл переговорів зі своїми супротивниками, яких представляли канівський полковник Іван Лизогуб та миргородський полковник Григорій Лісницький. Було досягнуто наступних домовленостей: Виговський відмовлявся від гетьманської влади, натомість новий гетьман, обраний повстанцями, мав би зберегти Гадяцький договір та відпустити дружину Виговського з Чигирина.
20 вересня 1659 р. в урочищі Маслів Став на річці Росава під селом Германівкою на Київщині почалася козацька рада за участю правобережних полків, запорожців та частини лівобережних козаків. Це була чорна рада із широким залученням низів. При бажанні таку подію можна трактувати як вияв широкої козацької демократії. Фактично рада під Германівкою стала попередницею Ніжинської чорної ради 1663 р. На ній не хотіли слухати прихильників Виговського. Декого з них убили — братів Сулим та Прокопа Верещаку. Значна частина військ Виговського перейшла в табір його супротивників. А сам гетьман мусив рятуватися втечею. Чорна рада 23—24 вересня обрала гетьманом Юрія Хмельницького[154]. Генеральний обозний Тимофій Носач зберіг свою посаду. Суддями стали Іван Кравченко та Іван Безпалий, котрий, як уже говорилося, намагався, заручившись підтримкою московітів, під своїм керівництвом згуртувати опозицію Виговському.. Пізніше на старшинській раді в Білій Церкві обрання Юрія Хмельницького було закріплене[155].
Здавалось, Україна мала б заспокоїтись. Адже впевнено перемогла опозиція, а колишній гетьман відмовився від влади. Проте гетьманська булава опинилася в руках слабкої людини. Більше того — в середовищі переможців існували різні «партії», кожна з яких хотіла отримати більшу частку влади.
Чорна рада під Германівкою не стала початком ери стабільності. Вона започаткувала третій етап козацької революції, який супроводжувався кривавими війнами.
Дух цього трагічного періоду чудово передав Василь Стус у поезії «За літописом Самовидця»: