Політична революція часто супроводжується контрреволюцією та жорсткою конкуренцією в середовищі нової революційної еліти. Контрреволюція викликана протидією старих елітарних верств, їхнім намаганням зберегти владу. Стосовно жорсткої конкуренції в середовищі нової еліти, то вона викликана тим, що нових місць при владі не є так багато, як би хотілося. Тому серед революціонерів має відбутися відбір.
І перше, і друге явища далеко не завжди мають мирний характер. Часто вони супроводжуються кривавими ексцесами, а то й численними жертвами. Чи не найкраще це демонструють згадувані «великі революції» — Французька 1789—1794 рр. та російська 1917—1920 рр., яка мала кілька «хвиль» — Лютневу й Жовтневу революції, а також громадянську війну.
Політична революція, як і двірський переворот, не є ні необхідністю, ні закономірністю, котрі мають вести до соціально-економічних змін. Ці явища, радше, свідчать про вади функціонування державних організмів. Зокрема, вказують на те, що в них не існує належної соціальної мобільності, яка б забезпечувала мирну ротацію еліт, сприяючи при цьому потрібним соціально-економічним змінам.
Як уже зазначалося, політична революція є явищем Нового часу. Проте це не значить, що вона не мала предтеч у попередні часи. У державах, що сформувалися в умовах традиційних суспільств і в яких, здебільшого, формою правління була монархія, базована на родових принципах, роль політичних революцій відігравали двірські перевороти, які вели до зміни оточення монарха, а то й до усунення його від влади (часто з фізичною ліквідацією). Такі перевороти забезпечували ротацію еліт. Правда, вони не мали масштабного характеру, притаманного новочасним політичним революціям. Тут варто враховувати, що держави традиційних суспільств (навіть імперського типу) «не дотягують» за масштабами, в т. ч. й за кількістю населення, до сучасних держав. А засоби комунікації в державах традиційних суспільств не здатні забезпечувати широку народну мобілізацію. Зрештою, ці держави в більшості випадків були монархічними, «сімейними», де влада зосереджувалася в руках одного родового клану. Відповідно, монарх мав усі підстави заявляти: «Держава — це я». Тому в таких державах зміна еліт відбувалася кулуарно, як правило, без залучення широких верств населення. І найбільш прийнятною формою цих змін був двірський переворот.
Політична революція — це ніби індикатор «ненормальності» держави. У цьому сенсі вона є не стільки благом, скільки «суворою необхідністю», яка при цьому часто для багатьох людей (а то й суспільства загалом) супроводжується чималими втратами.
Попри домінування в українській культурі й суспільній думці «революційного тренду», точніше «тренду бунту», характерного для пригноблених, колоніальних народів, знаходилися мислителі, які відкидали і навіть критикували ідею революції. Одним із перших серед них був Микола Костомаров (1817—1885).
Передусім відомий він як історик. Проте Костомаров мав непогану філософську підготовку і в своїх творах неодноразово вдавався до філософських рефлексій.
Здавалось, Костомаров належав до революціонерів. У молоді роки він був лідером Кирило-Мефодіївського братства, членів якого звинуватили в «бунтівних ідеях». Тому ця організація була розгромлена, а його члени були репресовані. Костомарову приписують авторство «Книги битія українського народу», — пропагандистського документу цього товариства, — яка загалом мала виражений антиколоніальний і революційний характер. Із часом Костомаров, у силу різних обставин, відійшов від революційності й зайняв помірковану позицію. До того ж ця поміркована позиція поєднувалася в нього із вираженою православною релігійністю. Можна навіть сказати так: зрілий Костомаров належав до перших українських політичних консерваторів модерного періоду.
Цей консерватизм знайшов вияв у відомій його праці «Дві руські народності», яка була опублікована в 1861 р. у першому українському журналі «Основа», що видавався в Петербурзі. Не будемо звертатися до основних ідей цього твору. Відзначимо лише, що в ньому Костомаров звернув увагу на свавільність українців (у термінології цього автора — південноросів), вказавши, що ця риса відіграла в їхній історії деструктивну роль, не давала їм можливість створити міцну державу. Вчений писав: «Розвиток особистого свавілля, свобода, невизначеність форм були відмінними рисами південноруського суспільства в стародавні періоди, і так воно було згодом. Разом з цим поєднувалася непостійність, брак ясної мети, поривчастість руху, прагнення до створення й якесь розкладання створеного, все, що неминуче випливало з переваги особи над громадськістю. Південна Русь зовсім не втрачала відчуття своєї народної єдності, але не думала її підтримувати: навпаки, сам народ, мабуть, ішов до розкладання і все ж таки не міг розкластися»[13].