Загалом вимоги старшини, подані московітам, були ширші, ніж пункти Гадяцького договору. Вони забезпечували державну самостійність Гетьманщини, передбачаючи лише конфедеративний зв’язок із Московією. Однак часто буває, що благими намірами вистелена дорога до пекла.
Воєвода Трубецькой прийняв козацьке посольство, очолюване Петром Дорошенком. Однак запросив Юрія Хмельницького на особисті переговори. Гетьман, щоправда, побоювався пастки[159]. Але зрештою зважився на це і поїхав на них до Переяслава із невеликим супроводом. Цим і скористався Трубецькой. 27 жовтня 1659 р. він організував Генеральну військову раду, на якій були відсутні полковники із Правобережної України. Основну масу становила старшина промосковської орієнтації з Лівобережжя. До того ж рада відбувалася в присутності 40-тисячного московського війська, яке, безперечно, справляло вплив на старшину[160].
На раді знову обрали Юрія Хмельницького гетьманом. Але останнього змусили підписати сфальсифіковані московською стороною Березневі статті 1654 р. Цей документ перетворював Гетьманщину в структуру, яка входила до складу Московської держави, маючи незначні автономні права.
Статті значно обмежували владу очільника Гетьманської держави. Його не можна було обирати без дозволу царя. Окрім того, передбачалося обов’язкове затвердження гетьманської кандидатури московським правителем. Гетьман не мав права здійснювати дипломатичні зносини із іноземними державами, самостійно вступати у війну або надавати комусь військову допомогу. Зате на перший виклик царя він мусив посилати військо. До того ж гетьман не мав права призначати або усувати полковників без царської згоди, що значно обмежувало його владу.
Також, у відповідності з цим документом, передбачалося розміщення московських військ і воєвод не лише в Києві, а й у Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані. Це були головні міські центри як на Лівобережжі, так і на Правобережній Україні. Перебування в них московських військ забезпечило б контроль царя за територією Гетьманщини. Реалізація цього пункту стала б важливим кроком на шляху інкорпорації автономної Української держави до складу Московії.
Проте московітам мало було контролю військового й підпорядкування царю гетьмана. Необхідно було забезпечити й релігійно-культурний контроль. Тому прописувалося, що Київська митрополія підпорядковуватиметься Московському патріархату й, відповідно, прописувалася заборона київському митрополиту висвячуватися в Константинопольського патріарха[161].
Нові домовленості гетьмана з царем передбачали й видачу московітам Виговського та всієї його родини. Справді, деяких родичів колишнього гетьмана було схоплено. Доля їх була незавидною. Дехто з них був страчений, дехто опинився в Сибіру. Однак Виговського схопити не вдалося. Він продовжував боротьбу. Із вірними йому військами екс-гетьман у кінці 1659 р. через Хмільник і Полонне відступив до Степані й Дубна. У межиріччі Горині й Случі Виговський став на зимові квартири. А вже в 1660 р. спробував узяти реванш.
Король Ян Казимир надав колишньому гетьману посаду київського воєводи, яка, за великим рахунком, була номінальною, оскільки Київ знаходився в руках московітів, а землі Київського воєводства практично не контролювалися владою Речі Посполитої. Однак ця посада забезпечувала Виговському місце в сенаті. Водночас вона давала йому можливість втручатися в справи Гетьманщини, тому що значна частина її земель якраз входила до складу Київського воєводства. Виговський вів переписку з козацькими старшинами, сподіваючись повернути собі владу[162].
Тим часом Московія розпочала експансію на терени Правобережної України, намагаючись нанести сильний удар Речі Посполитій. До цього були підключені й козацькі війська, підпорядковані Юрію Хмельницькому.
З Києва на захід вирушила армія московітів, що нараховувала від 40 до 60 тисяч чоловік на чолі з боярином Василем Шереметьєвим. Під Фастовом до них приєдналися українські козацькі частини під командуванням Тимофія Цицюри — заклятого ворога Виговського. Юрій Хмельницький, зібравши основні свої сили (до 40 тисяч чоловік), мав доганяти Шереметьєва на південно-східній Волині, в районі міста Любара.
Натомість армія Речі Посполитої об’єдналася з військами Кримського ханства і їхні спільні сили склали понад сто тисяч чоловік. До складу цього війська входили також вірні колишньому гетьману Виговському козаки. Польське командування вирішило перехопити ініціативу й не дати возз’єднатися військам Василя Шереметьєва та Юрія Хмельницького. Ставка робилася на те, щоб їх розбити поодинці, а також використати невдоволення серед козаків політикою Московії.