Були в договорі пункти, які стосувалися окремих козацьких полководців та військових частин. Так, прощалися попередні провини переяславському полковнику Тимофію Цицюрі, який натомість повинен був повернути зброю проти московітів і довести свою вірність польському королю. Ніжинському й Чернігівському полкам наказувалося не визнавати владу московітів. У противному випадку Юрій Хмельницький мав виступити проти них.
Слободищенський договір не вирішив проблем Гетьманщини. Радше, загострив їх. Польська сторона зробила ставку на гетьманство Юрія Хмельницького, не давши повернутися до влади Виговському. Тут спрацювала політична недалекоглядність. Польські урядовці сподівалися, що Юрій Хмельницький стане маріонеткою в їхніх руках. А те, що він не зможе очистити Гетьманщину від московітів, вони «не врахували». І справді, на Лівобережжі реальна влада опинилася в дядька Юрія Хмельницького, Якима Сомка, зорієнтованого на Москву. Відповідно, московіти й далі утримували владу на Лівобережжі.
Також була вимога й про те, що не лише гетьман, а й його піддані мають присягнути польському королю перед присланими комісарами[165].
Виговський не полишав надії отримати гетьманську булаву. Він осів на Поділлі, в місті Барі, яке мав у своїй власності, очікуючи на слушний момент. Звідси вів таємні переговори з козацькими старшинами і навіть із самим Юрієм Хмельницьким[166].
Де-факто Слободищенський договір розділив Гетьманщину на кілька частин. Правобережні полки знаходилися під керівництвом Юрія Хмельницького й підлягали Речі Посполитій. Лівобережні залишилися під владою Московії. Щодо Запорізької Січі, то вона проводила самостійну політику.
Юрій Хмельницький усвідомлював, що не здатний утримувати гетьманську булаву. Тому шукав шляхів зректися цього становища й піти в монастир. Зробити це було нелегко, адже частина старшини робила ставку на нього. До того ж, як уже зазначалося, на нього працювала слава батька. Влаштовував Юрій Хмельницький також польську сторону. Деякі впливові польські політики наполягали на тому, щоб він лишався гетьманом — їм, зрозуміло, потрібен був слабкий козацький провідник.
9 грудня 1660 р. у Корсуні на козацькій раді Юрія Хмельницького знову обрали гетьманом. Хоча йому висловили чимало претензій, зокрема те, що через нього збунтувалися деякі значні старшини. Тут же йому представники польської сторони настирливо пропонували зробити генеральним писарем, тобто главою уряду, Павла Тетерю[167]. Останній незадовго перед тим служив у польського короля Яна Казимира. Тетеря в той час дотримувався пропольської орієнтації. Враховуючи все це, можна його трактувати як людину, що представляла польські інтереси в козацькому таборі[168].
Юрію Хмельницькому, як уже зазначалося, довелося воювати зі своїм дядьком Якимом Сомком. Останній мав підтримку з боку лівобережних полків та Москви. Переяслав, де знаходилася резиденція Сомка, став центром опозиції до Юрія Хмельницького. Сомко був досвідченіший та мудріший від свого племінника. Восени 1661 р. Юрій Хмельницький пішов війною на свого дядька під Переяслав, залучивши до цього кримського хана Мехмеда Гірея. Проте взяти місто їм не вдалося. Намагалися вони взяти й Ніжин, але теж безуспішно. Для татар, зрозуміло, це також був похід за ясиром. Вони набрали полоняників на Лівобережній Україні, доходили аж до Стародубщини й московських володінь[169]. Ймовірно, розміри ясиру були чималими. З цього приводу літописець Феодосій Софонович зазначав: «...много попустошила орда і в неволю побрала»[170]. Звісно, такі речі негативно позначалися на авторитеті Юрія Хмельницького.
Навесні 1662 р. Юрій здійснив ще одну спробу придушити опозицію, але його війська, посилені польськими й татарськими загонами, зазнали поразки від Сомка, підтриманого московськими військами князя Григорія Ромодановського. На березі Дніпра у 1662 р. відбулася грандіозна битва. У вирішальний момент татари покинули Юрія Хмельницького, переправившись через річку. Розгром гетьманських військ був повний. У літописі Самовидця написано, ніби Юрій Хмельницький втратив більше двадцяти тисяч воїнів і що від смороду трупів важко було приступити до Дніпра[171]. Певно, в цьому повідомленні є перебільшення. Але те, що втрати справді були значними, можна не сумніватися.
Московське військо разом із козаками Сомка спробувало розвинути успіх і переправилося на правий берег Дніпра. Однак Юрій Хмельницький, зібравши залишки своїх військ і заручившись підтримкою татар, дав відсіч нападникам. Ті змушені були вернутися на Лівобережжя[172]. Щоправда, гетьману довелося розплачуватися з татарами ясиром.
Не мав Юрій Хмельницький успіхів і на дипломатичній ниві. Він послав до Варшави низку посольств, проте вони не досягли якихось результатів. Уряд Речі Посполитої вичікував. Таємні спроби гетьмана налагодити відносини з московітами виявилися теж невдалими. Зрештою, цар мав можливість обирати з кількох претендентів — Якима Сомка, Івана Брюховецького та Василя Золотаренка[173]. Московська влада непогано грала на конкуренції між претендентами на гетьманську булаву, знаходячи для себе чималу вигоду. Адже ця конкуренція послаблювала владу гетьмана й давала можливість московітам втручатися в українські справи.
Всі ці негативні чинники посилювалися ще й чинниками соціальними. Згідно з Гадяцьким договором, на українські землі в свої маєтки могли повертатися колишні власники. Відповідно, це створювало соціальну напругу, що виражалася у виступах проти військ Речі Посполитої. Такі виступи спостерігалися в Білій Церкві, Трипіллі, Ржищеві.
Восени 1662 р. Юрій Хмельницький остаточно вирішив зректися влади. Зібравши старшинську раду в Корсуні, гетьман заявив, що не може йти шляхом свого батька через молодість та недосвідченість, а також «брак фортуни». І що хоче піти в ченці.
Старшинська генеральна рада, на якій обрали гетьмана, відбулася на початку 1663 р. Претендентів на гетьманську булаву вистачало. Однак вибори виграв Павло Тетеря, який одружився з удовою брата Івана Виговського, Данила. Правда, відносини між Виговським і Тетерею не склалися. Наступного 1664 р. Тетеря, остерігаючись, що Виговський може підняти проти нього повстання й зайняти його місце, наказав розстріляти свого суперника[174]. Така, на жаль, була «логіка» боротьби за владу в тодішній Українській державі.