Тетеря навіть намагався виявляти гонор щодо короля. Коли в березні 1663 р. до нього прислали повіреного Івана Мазепу з гетьманськими клейнодами, то козацький очільник відмовився їх приймати. Клейноди мав би передати йому спеціальний королівський посол[191].
Новообраний гетьман, попри залежність від Речі Посполитої, грав свою гру. Шантажував польського короля, заявляючи, що зречеться гетьманського становища; вимагав від нього військової допомоги[192]. Тетеря не втрачав надії стати повноцінним гетьманом по обидва боки Дніпра. Тому, як правобережний гетьман, здійснював у 1663—1665 рр. разом з королем Яном Казимиром походи на Лівобережжя. Водночас намагався отримати від кримського хана й московського царя визнання на своє гетьманство[193].
Такі метаморфози не раз зустрічалися з українськими козацькими очільниками. Коли вони йшли до влади, то не проти були скористатися зовнішньою силою. Але коли влада опинялася в їхніх руках, виявляли норов, прагнули ставати якомога самостійнішими. Спрацьовувала «логіка влади».
Подібні речі бачимо і в пізніші часи. Наприклад, за часів існування СРСР траплялися випадки, коли керівники вищих компартійних органів маріонеткової Української Радянської Соціалістичної Республіки дистанціювалися від Москви й намагалися розбудовувати власну «вотчину» — звісно ж, собі на користь. Такі тенденції спостерігалися у 20-х — на початку 30-х рр. ХХ ст., у періоди «відлиги» й «перебудови». Щось подібне спостерігається і в часи незалежності України. Попри демократичні вибори, якими можна легко маніпулювати, до влади приходять президенти та їхні команди не без зовнішнього впливу великих світових гравців (у принципі, це характерно не лише для України). Але коли новообраний президент і його команда отримують владу, вони, як правило, відразу намагаються стати господарями в «українському домі» й поступово дистанціюються від тих зовнішніх сил, які сприяли їхньому приходу до владного керма.
Обрання Тетері гетьманом на Правобережній Україні можна розглядати як намагання поміркованих консерваторів взяти реванш. Адже цей козацький очільник якраз належав до їхнього числа. Однак такий реванш виявився не дуже вдалим. Тетері не вдалося підпорядкувати Лівобережжя. Більше того — на Правобережжі у нього почалися великі проблеми.
Зокрема, коли готувалася й відбувалася Чорна рада в Ніжині в червні 1663 р., на правому березі спалахнуло повстання проти Тетері. Очолив його священик із Паволочі Іван Попович. Раніше він був козацьким полковником, потім став духовною особою. Але знову повернувся до старого, зробившись полковником. Він нав’язав стосунки із Якимом Сомком, сподіваючись об’єднати Правобережжя з Лівобережжям. Проте після Ніжинської чорної ради Попович втратив союзника з лівого берега. Тоді намагався знайти спільника в особі Брюховецького. Але той не захотів йому надавати допомогу. Не маючи підтримки, Попович здався противнику й помер у страшних муках[194]. Цього діяча, схоже, можна вважати прототипом полковника Шрама в романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада».
Як уже говорилося, жертвою Тетері в 1664 р. став Виговський, якого запідозрили в змові проти гетьмана й підтримці повстанців. За що той поплатився життям.
Восени 1664 р., коли на Правобережжі проти Тетері розгорівся повстанський рух, гетьман запропонував сейму Речі Посполитої програму облаштування гетьманату, яка містила 75 пунктів. «...ані до цього часу, ані після, — вважає Віктор Горобець, — жоден із козацьких зверхників нічого подібного за масштабністю деталізування своїх вимог не створив»[195].
Цей документ багато в чому продовжував Гадяцький договір, ніби був його розширеною редакцією. Щоправда, тут уже не велася мова про князівство Руське. Ідея його створення була викреслена із козацьких вимог.
У програмі облаштування Гетьманату Тетерею пропонувалося вирішення майнових конфліктів між православними й уніатами. На той час це було актуальне питання, оскільки між представниками зазначених конфесій і далі зберігалися спори щодо церковної власності. Як правило, це була основна причина конфліктів між ними.
Однак, як і в Гадяцькому договорі, чимало уваги приділялося релігійним питанням. Обумовлювалися привілеї православного духовенства як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському. Воно мало бути прирівняне до католицького й уніатського кліру. Велика увага приділялася статусу київського митрополита. Він повинен був знаходитися в підпорядкуванні Константинопольського патріарха, а не перебувати в унії з католиками. Цікаво вирішувалося й уніатське питання. Уже не ставилося вимога ліквідації унії. Але її адепти мали би визнавати своє «послушенство столиці Апостольській Константинопольській». У такій ситуації уніатське духовенство зберігалося, але унія, суть якої полягала в підпорядкуванні Київської митрополії римському папі, де-факто перестала б існувати. Це давало змогу ліквідувати церковний розкол в Україні. Була б сформована єдина церква, номінально залежна від патріарха константинопольського. А глава цієї церкви, київський митрополит, фактично став би «загальнонаціональним лідером», оскільки передбачалося, що його обиратиме не лише духовенство, а й світські люди — шляхтичі, гетьман і представники козацтва.