Ніжинська чорна рада: хто переміг, хто програв
Якщо на Правобережжі у владі домінували консервативні елементи, то на Лівобережжі спостерігалася інша картина. Після того, як Юрій Хмельницький у жовтні 1660 р. пішов на угоду з польським королем, він фактично став гетьманувати на правому березі.
Натомість ситуація на лівому березі Дніпра була непростою. «В основі конфлікту, — пише Віктор Горобець, — довкола якого на початку 1660-х рр. сконцентровано всі політичні події на Лівобережжі, була проблема чергового перерозподілу чільних місць на політичному олімпі козацької України. На них, за відсутності «старинного» козацтва й покозаченої шляхти, які в більшості залишалися з Юрієм Хмельницьким, претендували, з одного боку, «ошляхетнона» за способом життя козацька старшина Лівобережжя, яка за роки революції не лише пробилася на горішні щаблі службової ієрархії Війська Запорозького (принаймні місця «другого ешелону» належали їм), а й зібрала непогані статки на відносно спокійних землях Задніпров’я; з іншого — старшина козацька, яка з різних причин цього не досягнула, але так і не розпрощалася з мріями надолужити втрачене, скориставшись невдоволенням козацьких мас, породженим швидким збагаченням вчорашніх бойових побратимів»[199].
Варто зазначити, що до козацької революції Задніпров’я чи то Лівобережна Україна була регіоном, де розташовувалися великі магнатські господарства, зокрема Яреми Вишневецького та Юрія Немирича. Ці господарства швидко розвивалися й давали гарні прибутки. Революція призвела до їхньої ліквідації. Натомість багатства землевласників-магнатів опинилися в руках революціонерів — переважно вихідців із козацького плебсу. Проте на ці експропрійовані багатства претендувала й радикально налаштована козацька чернь, якій від них мало що дісталося. Адже власності на всіх ніколи не вистачає. Враховуючи анархічні й розбійницькі тенденції, притаманні запорізькому козацтву, цілком зрозумілим виглядає його бажання пограбувати «своїх», які під час революції отримали «все».
У цих процесах помітну роль відігравала Запорізька Січ. З цього приводу історик Віктор Брехуненко писав наступне:
«...Національно-визвольна війна середини XVII ст. різко поглибила поділи, зробивши невідворотним появу властиво запорозького товариства з відчуттям своєї замкнутості. Небачені раніше кар’єрні та майнові можливості у відновленій Українській державі вимили із Запоріжжя рештки більш-менш тямущого елементу. Січ остаточно перетворилася на осідок люмпенізованих низів, вороже налаштованих до спроб будь-кого навести лад і легких на підйом унаслідок намов, демонструючи тим своє анархічне та охлократичне налаштування. А глибока козацька традиція, коли відсутність представників Січі на загальній раді підважувала легітимність рішень останньої, давала в руки запорожців готовий інструмент для маніпулювання та розхитування човна.
Найгірше, що на Січ торували дорогу не тільки ті, хто не зумів вписатися в державні порядки Гетьманщини, а й понад міру амбітні старшини, невдоволені своїм статусом в еліті Української держави. Іван Брюховецький, Петро Суховій, Михайло Ханенко, Іван Сірко та їм подібні з’являлися на Запорожжі, щоб потім псувати кров кожному з гетьманів та заради гетьманської булави кидати Україну в черговий вир братовбивчої війни і торгувати інтересами Гетьманщини у стосунках з Московією, Річчю Посполитою, Кримом. Сусіди радо користали з розхристаності Запорожжя»[200].
Ці слова належать досліднику, який апологетично ставиться до феномену українського козацтва. Загалом із цими міркуваннями можна погодитися. Лише треба мати на увазі, що Запорізька Січ ніколи не була «державотворчою силою». З самого початку вона виникла як «антисистемна структура», що була опозиційно налаштована до державних інституцій. Такою, власне, вона була за часів Речі Посполитої, потім — Гетьманщини. Такою залишалася й до кінця свого існування, поки не була знищена Російською імперією. Зрештою, українські козацькі Січі не змогли повноцінно вписатися в державні структури Кримського ханства (Олешківська Січ) та Османської імперії (Задунайська Січ).