Цей гетьман, який мав статус наказного, власне тимчасового, був не лише прихильником сильної авторитарної влади, де би полковники корилися главі Гетьманату. Він також пропонував упорядкувати станові відносини: «...козаки... по своїм реєстрам переписати, а селяни самі переписані будуть: реєстрові козаки стануть государеві служити, а з селян стануть збирати государеву казну й хлібні запаси». Невпорядкованість цих відносин, зокрема щодо козаків, на думку Сомка, веде до усобиць: «...все пропадає, називаються всі козаками, на службу не йдуть, а государеві казни не платять...; а як неприятель наступає, то чимало козаків реєстрових не хочуть государю служити і міщани не хочуть податків платити, в ту пору бігають на Запороги, та лише на себе рибу ловлять, а кажуть, що начебто супроти ворога ходили»[219].
Лівобережний наказний гетьман діяв приблизно в тому ж руслі, що і його конкурент із правого берега — Тетеря. І один, і другий намагалися посилити свою владу, а також відповідних гетьманських інституцій, вибудувати владну ієрархію. Також і правобережний, і лівобережний гетьмани прагнули приборкати Запорізьку Січ, яка залишалася основним осередком анархії й бунтів. Але якщо в Тетері була певна зовнішня підтримка — з боку польського короля й кримського хана, то Сомко такої підтримки не мав. Йому доводилося розраховувати лише на власні сили, які були обмеженими.
Попри промосковську орієнтацію Сомка й значної частини лівобережної старшини, відносини між московітами й українцями були непростими. Недовіра між ними, що дала про себе знати під час осінньої кампанії 1660 р., з часом лише посилилась. Це було обумовлено, зокрема, чинниками економічного характеру. У той час у Московії у зв’язку з фінансовими проблемами почали випускати мідні гроші, вартість яких була малою. Московські ратники намагалися за продовольство й фураж розплачуватися такими грошима. Однак українське населення ці гроші не хотіло брати. Через це московіти не мали нормального продовольчого забезпечення. Це штовхало їх на вчинення грабежів, а то й убивств. Архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель у листі від 16 червня 1661 р. до царя Олексія Михайловича скаржився на безчинства московських ратників: «Неможливо нам описати обрáз та насильств, які починили ратні київські люди нам, обителі святій Печерській, у різночасся. Це є багатьом відомо, що численні вотчини і хутори Пресвятої Богородиці раніше є від них розорені, церкви розрушені, престоли перекинені, пресвяті тайни із посудин викинені, священики оголені, а інші на смерть побиті, а піддані наші від убозтва та нажитків своїх розорені, а інші помучені й попечені, а іншим руки й ноги відсічено, ще інші на смерть побиті. Також у самій святій обителі і в бóльницях хлібні запаси, яких сміємо лічити на 2400 рублів, сильно потравлені, крім запасів, із нашого містечка забрані. З цього нам відомо є, що за зволенням своїх начальних ратні люди те чинять і за нашим чолобиттям їх не карають й управи святої не чинять»[220].
Московіти Сомку не довіряли. Царські воєводи, які знаходилися в Україні, закидали Олексія Михайловича скаргами на цього гетьмана. Вони вважали, що він зважиться на зраду[221]. Проти Сомка інтригував запорозький кошовий отаман Іван Брюховецький (1623—1668), звинувачуючи його у зв’язках із Тетерею. Золотаренко, примирившись із Сомком, з часом змінив свою орієнтацію. Така непевність була притаманна для цього діяча. Золотаренко почав теж говорити, що Сомку довіряти не можна, він контактує з Тетерею. І що його можна визнавати гетьманом лише до загальної (чорної) ради, участь у якій би взяли старшини й прості козаки[222]. Це, відповідно, було на руку московітам. Царський уряд Сомка не затверджував і не вважав повноправним гетьманом.
Головним суперником Сомка за гетьманську булаву став Іван Брюховецький. Саме йому судилася роль Робесп’єра козацької революції.
Про походження цієї особи не маємо певної інформації. Супротивники Брюховецького, Сомко й Золотаренко, закидали йому «польське походження». Мовляв, він був римо-католиком, вихрестився на православного й приєднався до козаків. Чи це було справді так, підтверджень немає. Принаймні немає відомостей про польський шляхетський рід Брюховецьких. Та все ж...
Неподалік Львова з XV ст. існувало село Брюховичі. Прізвище Брюховецький ніби вказує на походження людини із цього села. Можливо, його предки справді походили звідси. І не виключено, що належали до дрібних землевласників. Така незаможна галицька шляхта відносно легко приєднувалася до козацького стану. Їй, власне, не було багато що втрачати — зате відкривалася перспектива здобути маєтності з допомогою козацької шаблі. До таких дрібних галицьких шляхтичів, що стали козаками, належав і відомий козацький полководець Петро Конашевич-Сагайдачний, і Михайло Хмельницький — батько Богдана Хмельницького. Таким міг бути й батько Івана Брюховецького — Мартин. Це, звісно, гіпотеза, яка не має документальних підтверджень, але яка все ж видається цілком вірогідною.