Після обрання гетьманом Брюховецького Великогагін запропонував разом з полковниками і старшиною податися до Ніжина, щоб там у кафедральному соборі принести присягу вірності московському цареві. Що й було зроблено. Разом із гетьманом присягнули також старшини. Після цього Великогагін дав Брюховецькому царську грамоту на гетьманство. На честь цієї події урочисто відсалютували з гармат у місті Ніжині та Ніжинському замку.
Він зі своїм бунчуком обійшов козацьке коло. І коли наближався до якогось загону, то козаки схиляли перед ним свої прапори та підкидали вгору шапки, висловлюючи в такий спосіб згоду з його обранням на гетьманство. Все це справді виглядало чинно.
Царський посланець — Великогагін — не передав Брюховецькому таких важливих символів влади, як прапор і булаву, давши зрозуміти, що ці регалії той отримає, коли постане перед «царські очі»[267].
Тим самим вводилася нова практика, щоб новообраний гетьман мав їхати на поклон до царя і там остаточно затверджуватися. Завдяки цій (хай навіть символічній процедурі) він потрапляв у залежність від московітів.
Однак Брюховецький ладний був іти на значні поступки, лиш би зберегти й утвердити свою владу. Він прекрасно розумів, що став гетьманом при підтримці московітів. І без подальшої їхньої протекції не зможе обходитися. Тому в знак подяки погодився на розміщення в українських містах московських залог (гарнізонів), на утримання яких передбачався лановий податок, котрий колись платили польським королям, і особливий податок, що вводився на млини. Також для московських ратників мали віддавати хліб, який збирали в кожному полку на полковника. Окрім того, в кожному місті, де стоятимуть московіти, воєводам та офіцерам відводилося на п’ятнадцять верств землі для пасовищ і сінокосу. Але пішовши на такі поступки, Брюховецький просив, щоб йому віддали на розправу Сомка, Золотаренка та їхніх товаришів. На жаль, подібні політичні торги й домовленості стали традиційними для козацьких гетьманів. Зрештою, вони й звели автономію молодої козацької держави нанівець. Великогагін, зі свого боку, дав зрозуміти Брюховецькому, що допоможе тому розправитися з його ворогами.
Брюховецький відразу замінив усіх полковників і старшину, назначивши нових переважно зі своїх запорожців. Він же й дозволив черні розправлятися з багатіями. У літописній літературі поширена думка, ніби це відбувалося протягом трьох днів. Хоча ці розправи не обов’язково мали тривати проти такого терміну. Число три, радше, мало символічний характер. І все ж почалася справжня вакханалія — грабунки, убивство старшин, супроводжувані розгульною пиятикою. Той, хто носив кармазиновий жупан, не міг бути певним за своє життя. «Не один значний чоловік, — відзначав Костомаров, — зазнав прикрощів від свого слуги, який мстив своєму пану за те, що сам раніше терпів лайку й побої... Містечко Ічня, куди з’їжджалися ті, хто обирав Сомка, було спалене дощенту; згоріла й церква, де присягав Сомко на вірність і послух»[268].
Звістки про погроми в Ніжині та його околицях швидко поширилися на теренах Лівобережної України. Під враженням від них населення Переяслава збиралося втікати на Правобережжя, маючи страх перед «козацькими революціонерами». Не менш тривожними були настрої влітку 1663 р. і в інших лівобережних містах, а особливо там, де старшина напередодні Чорної ради заявляла про свою підтримку Сомку[269].
У т. зв. Лизогубівському літописі зустрічаємо наступну інформацію: «І тоді запорожці велику біду людям чинили й грабунки за поблажкою Брюховецького. Обезчестило себе славне низове Військо Запорозьке, християнське, не згірш татар знущалося воно, чинило глум над честю дівочою й жіночою, і бідні чоловіки й батьки не сміли перечити його безчинству бусурманському; а ті, які просили про пощаду жінок і дітей, тим діставалося, як від ненависних ляхів православним; але ж запорожці — своя рідна кров малоросійська, однієї віри православної благочестивої! А скільки забили вони людей, зневажуючи честь сімейну, страшно й згадати...»[270] Щоправда, Лизогубівський літопис — віддалене в часі від Ніжинської чорної ради джерело, написане в 1742 р. Тому до цієї інформації варто ставитися з обережністю. Маємо тут типовий погляд козацької старшини (можливо, навіть занадто емоційний) на цю подію. Але те, що такий погляд був й зберігався в пам’яті тривалий час, сумнівів немає. Зрештою, для цього були певні підстави.
При бажанні в масових нападах запорожців на козацьких старшин можна побачити аналог якобінського терору. Революційна суть і однієї, й другої події багато в чому схожі.