До влади прийшла запорізька чернь. І виявилося, що вона для простих людей нічим не краща, навіть гірша, аніж влада колишніх старшин. Той же Костомаров писав: «В Україні настало панування холопів, які раптом зробилися панами і, захоплені незвичним становищем, не знали меж своїм невпинним бажанням і самоуправству. Вони брали у жителів провіант і фураж без грошей; жителі зобов’язані були їх кормити й вдягати»[271].
Проте від Ніжинської чорної ради виграла не чернь. Звісно, їй дали можливість протягом кількох днів грабувати розбагатілу старшину. Але це «свято» тривало недовго. Скоро все стало на місця свої. Покращення життя простолюду не відбулося. Щоправда, деякі вихідці з низів опинилися на високих становищах — стали старшиною. Але це були одиниці.
Справжніми переможцями на Ніжинській чорній раді стали московіти. При допомозі черні їм вдалося зробити гетьманом свого ставленика. Все це на позір виглядало гарно, демократично. Хоча, як було показано, без військової підтримки московітів таке обрання не відбулося б.
Здавалося, у виграші був Брюховецький. Він отримав омріяну гетьманську владу. Йому обіцяли дати дозвіл розправитися з його супротивниками. І він розправився. Проте це була піррова перемога. Ставши гетьманом при допомозі московітів, він змушений був із ними розплачуватися. А платою стало обмеження гетьманської влади. Брюховецький намагався, заграючи з царською владою, не допустити цього обмеження. Однак врешті-решт програв.
Маючи свого ставленика на гетьманстві й обмеживши його владу, московіти отримали великі можливості для втручання в справи Лівобережної України.
Варто погодитися з думкою, що «наміри Брюховецького реанімувати інститут загальної, або «чорної», генеральної ради (як найвищого розпорядчого органу Війська Запорозького) порушили й без того відносну стабільність у суспільстві, сприяли подальшій ескалації охлократичних настроїв, а крім того, посилили позиції намісника Київської митрополії та представників уряду царя Алєксєя Міхайловича в Україні»[272].
Отакі були результати піку козацької революції!
(Не)щасливий Іван Брюховецький
Ставши гетьманом, Брюховецький здійснив низку змін, які б мали сприяти утвердженню його влади. Зокрема, розосередив нових, поставлених із запорожців полковників по головних містах Лівобережної України, надавши кожному по сто чоловік[273]. Також були створені нові полки — Стародубський, Сосницький, Зіньківський і Глухівський, керівні посади в яких теж зайняли люди Брюховецького[274].
Полковником ніжинським, який вважався одним із провідних полковників Лівобережжя, новий гетьман зробив згадуваного Матвія Гвинтовку, що відзначився в передвиборних баталіях, підтримуючи Брюховецького. Саме він здійснював напади на статечних козаків, які підтримували Сомка. Полковником чернігівським став запорожець Трохим Миколаєнко, прилуцьким — Данило Пісоцький, переяславським — Данило Ярмоленко (Єрмоленко), лубенським (лохвицьким) — Гнат Вербицький, київським — Василь Дворецький, стародубським — Іван Плотник (Терник). На своїх посадах лишилися тільки ті полковники, які підтримували Брюховецького: гадяцький — Василь Шиман-Шиманський, миргородський — Павло Апостол (Царенко) та полтавський Дем’ян Гуджол.
Відбулися й помітні зміни в складі генеральної старшини. Так, посаду генерального обозного зайняв Іван Цісарський, наказного обозного — Павло Животовський, генерального писаря — Степан Гречаний, генеральних суддів — Петро Забіла та Юрій Незамай, генеральних осавулів — Степан Афанасьєв (Степан Опанасович Іванів) та Пархом Нужний, генерального хорунжого — Іван Попов, генерального бунчужного — Григорій Витязенко та генерального підскарбія — Роман Ракушка-Романовський. Також впливові місця в службовій ієрархії Війська Запорозького посіли низові козаки: Степан Красна Башта, Гаврило Годуненко, Степан Чернець та Омелько Серденя[275].
Почалася експансія запорожців на Лівобережжя, де вони намагалися встановити зв’язки із антистаршинськими елементами. Загалом «якобінський переворот», здійснений ними на Лівобережній Україні, виявився успішним. Правда, не слід забувати, що ця успішність була зумовлена військовою допомогою московітів.
Тому новий гетьман, добре знаючи Запорожжя, боявся, аби воно знову не стало центром антигетьманської опозиції. І намагався зробити так, щоб запорожці не контактували з царськими урядниками[276].