Універсал Брюховецького, який мав відверто пропагандистський характер, справив помітний вплив на козаків Правобережної України. Але ж лівобережному гетьману треба було щось робити, показувати свою потрібність московітам. Ось він і старався.
У непростій ситуації, коли Лівобережжю загрожувало вторгнення польських військ, Брюховецький займався зміцненням особистої влади. Зокрема, спробував обмежити свого колишнього союзника — єпископа Мефодія, опіка якого була вже йому непотрібною, навіть зайвою. Це він почав робити незадовго після Ніжинської чорної ради. Уже в серпні 1663 р. Брюховецький почав дискредитацію Мефодія в очах московських урядників. Зокрема, звинувачував його в користолюбстві, в тому, що він хотів одружити свого сина на якійсь «лядській дівці» заради пожитків, а також... свою дочку на Брюховецькому. Гетьман звинувачував єпископа у розкраданні коштів, наданих царем для ремонту Софійського собору, та інших гріхах. Навіть ставив питання про обрання нового київського митрополита[287]. Конфлікт між цими двома впливовими можновладцями Лівобережжя розгортався й набував гостроти.
Тим паче, що він мав не лише політичні чи економічні аспекти, а й аспекти особистісного, точніше родинного характеру. Гетьман відмовився одружуватися на дочці Мефодія, вирішивши, що цей шлюб йому не потрібен. А це не могло не розсердити впливового ієрарха. Треба враховувати, що в той час питання родинні в житті людей стояли якщо не на першому, то на одному з перших місць. Брюховецький, використовуючи шлюбну стратегію, на цей раз вирішив узяти більш «високу планку».
У вересні 1663 р. гетьман відправив до Москви посольство на чолі з київським полковником Василем Дворецьким, який входив до кола найбільш довірених його осіб. Посольство мало повідомити, що взимку до царської столиці прибуде сам Брюховецький, аби бачити «государеві пресвітлі очі». Також повідомлялося, що він хоче одружитися «на Москві», тобто жительці Московії. Висловлювалися наступні вимоги до претендентки: вона має бути вдовою московського народу, йому «у версту, тому що він є лисим»[288].
З допомогою такого шлюбу Брюховецький збирався «вполювати двох зайців». По-перше, одружившись на жительці Московії (зрозуміло, знатного роду), гетьман засвідчував свою лояльність до царя й царських урядників. Тому міг претендувати на те, що саме він, а не єпископ Мефодій, стане «царським оком» на теренах України. По-друге, одружившись на вдові, яка мала би володіти чималими статками, Брюховецький збирався покращити своє матеріальне становище, яке на той час, імовірно, виглядало не найкращим чином.
Такі дії гетьмана не могли не викликати відповідної реакції єпископа Мефодія, який активно втручався в світські справи. Зокрема, піклувався про те, аби московським ратним людям поставляти хлібні припаси, які збиралися з українського населення. Проте це не входило в плани Брюховецького, котрий хотів зміцнити гетьманську владу й дбав про її фінансову основу.
Узимку 1663/64 р. гетьману не вдалося приїхати в Московію. Це обумовлювалося тим, що на цей час припав пік військової експансії поляків на Лівобережну Україну. Зате пізньої осені 1663 р. відбувалися переговори між Брюховецьким та представниками царя в Батурині. Звісно, польська експансія послаблювала позицію гетьмана. Однак він і козацька старшина не особливо йшли на поступки московітам, відстоюючи свої, передусім матеріальні, інтереси. Сторону Московії представляли Дементій Башмаков та Євстрат Фролов. Із Брюховецьким вони зустрілися 17 листопада 1663 р. На переговорах був відсутній єпископ Мефодій. Гетьман зумів своїми доносами нейтралізувати цього ієрарха в очах московітів. То була тактична перемога Брюховецького. Щоправда, Мефодія на переговорах представляв ніжинський протопіп Семеон Адамович. Але це, звісно, було не те, якби на них був присутній сам єпископ.
Представники царя вимагали, аби гетьман і старшина письмово підтвердили Переяславську угоду, укладену восени 1659 р. від імені царя Олексієм Трубецьким і всім Військом Запорозьким. Однак старшина виступила проти. Її мотивація переважно зводилася до того, що раніше українська сторона не знала таких розорень від неприятеля, тому виконувати цей договір, передусім фінансову частину, неможливо. Говорилося також те, що цей документ не відповідає договору Богдана Хмельницького з московським царем, оскільки до нього зробили додатки після «зради» Івана Виговського.