Уперше твір побачив світ (що є дуже показовим!) у 1917 році, коли в Росії вибухнула революція. Тоді було вже пізно. Ніхто на попередження Костомарова не звернув уваги. Потім довго «Бунт худоби» не перевидавався. Радянська влада не могла допустити такого «контрреволюційного» твору. А українській діаспорі він не був цікавим. Зрештою, й сьогодні мало хто в Україні знає про цей твір Костомарова. Занадто неприйнятними видаються нам його ідеї.
Загалом революції були і є різними — «частковими» і «повними», завершеними і незавершеними. Сценарій революції залежить від багатьох чинників, які існують в країні, де вона відбувається. Це не тільки і не стільки соціальні, політичні й економічні чинники, які спровокували революцію. Це й «якість» еліти, про що вже йшла мова, ментальні особливості народу, культурні традиції і навіть чинники зовнішнього характеру, які можуть стимулювати чи, навпаки, стримувати революцію.
Однак, попри існування цих чинників, можна виділити певні закономірності в «революційних сценаріях». Костомаров спробував визначити їх — правда, в «непрямій», алегоричній формі. Ці закономірності (уже з позицій наукових) відстежив американський історик Крейн Брінтон у своїй книжці «Анатомія революції»[17], яка побачила світ у 1938 р. В основному він використав матеріали чотирьох революцій — англійської 40-х рр. XVII ст., американської Війни за незалежність, котру він теж розглядав як революцію, Велику французьку революцію 1789—1794 рр., а також російську революцію 1917 р.
Крейн Брінтон вважав, що революції мають кілька етапів розвитку. Починаються вони з повалення старого режиму і приходу до влади «поміркованих революціонерів», яких із часом змінюють революціонери радикальні. А логічним завершенням революції є «термідоріанський» переворот.
Книжка Брінтона стала досить відомою. Її неодноразово перевидавали. Вважають «класикою» у вивченні революцій. Постулати цього твору навіть використовували вищі американські посадовці, здійснюючи свою зовнішню політику. Наприклад, Збігнев Бжезінський використовував її, даючи рекомендації президенту США Джиммі Картеру, будучи його радником з питань національної безпеки.
Брінтон вважав, що революції починаються з проблем, які виникають у «старого» дореволюційного режиму. Передусім це фінансові проблеми — дефіцит державного бюджету, збільшення скарг щодо «непомірного» податкового тиску. Такими причинами є також помітна перевага одних економічних інтересів перед іншими, адміністративні заборони, загальна плутанина в сфері управління.
Окрім економічних чинників та пов’язаних із ними проблемами управління, на думку Брінтона, певну роль можуть відіграти чинники соціально-психологічного характеру. Наприклад, почуття, які виникають у окремих людей, що їхня кар’єра «закрита для вияву їхніх талантів», втрата впевненості в собі у представників правлячого класу[18]. Більше того — багато представників цього класу доходять висновку, що їхні привілеї несправедливі й шкідливі для суспільства. Як наслідок — інтелектуали відмовляються підтримувати урядові кола. У результаті цього правлячий клас стає «політично некомпетентним»[19].
Брінтон вважав, що призводять до революції не лише чинники «об’єктивні», викликані діяльністю правлячого режиму (фінансові проблеми, корупція, тиранія і т. д.), але й також чинники «суб’єктивні», до яких відноситься агітаційна діяльність радикально налаштованих елементів. Щодо революційного перевороту, то він часто стає результатом імпотентності влади, яка не здатна ефективно використати силові структури[20].
Коли ж революція відбулася, то, з точки зору дослідника, вона має пройти чотири етапи. Хоча іноді буває так, що якийсь етап «випадає».
Перший етап — це переворот і тимчасова ейфорія після краху старого режиму. До влади приходять революціонери, які «засвітилися» під час перевороту. Проте їхня влада не є узаконеною й «легітимізується» революційним ентузіазмом широких мас. Практично при владі опиняються представники нової еліти, які були ображені старим режимом.
На другому етапі революціонери, що прийшли до влади, намагаються легітимізувати своє становище. Це здійснюється в умовах поступового згасання революційного ентузіазму. Тобто «революційний запал» поступово вичерпується. «Революціонерам при владі», які не мають достатніх ресурсів (матеріальних, організаційних, медійних тощо), доводиться звертатися на допомогу до представників старого режиму, які цим володіють. Відбувається примирення «поміркованих революціонерів» та «поміркованих старих», власне, злиття частини нової еліти із частиною старої. Цей союз «поміркованих» спрямований як проти революційних, так і проти контрреволюційних радикалів[21]. Починається переслідування як одних, так і других.