Зрештою, під тиском московітів гетьман і старшина погодилися підписати Переяславську угоду 1659 р., хоча й залишили за собою право її дещо скоректувати.
За результатами переговорів, які завершилися 21 листопада, були ухвалені т. зв. Батуринські статті, які складалися з п’яти пунктів і стосувалися, зокрема, утримання московських військ на українськіх землях за рахунок місцевих податків. Однак два пункти старшина відмовилася підписуватись. Один із них стосувався втікачів із Московії на українські землі. Другий передбачав упорядкування реєстру та збирання податків і зборів, які йшли на оплату козакам. Також заперечення викликав пункт про передачу прибутків від млинів на утримання московських військ, що перебували в Лівобережній Україні.
Батуринські статті, які стали додатком до підписаної старшиною Переяславської угоди 1659 р., хоча й не були повністю підтримані старшиною, проте створили небажаний прецедент. Адже в них ставилося питання про утримання московських військ на українських землях за рахунок місцевих податків, що, з одного боку, сприяло посиленню тут московської експансії (до того ж за рахунок українських ресурсів), а, з другого, звужувало фінансову базу Гетьманату. Цей прецедент пізніше активно використовувала московська дипломатія[289].
Незважаючи на серйозну підготовку, похід польських військ під проводом короля Яна Казимира на Лівобережну Україну загалом виявився невдалим, що врятувало Брюховецького від краху. Якраз коли велися переговори між гетьманом і царськими послами в Батурині, ці війська вступили на Лівобережжя. Просуваючись на схід, вони не зустрічали серйозного опору. Майже без бою взяли такі міста, як Остер, Борзну, Козелець, Короп. Правда, добре укріплений Ніжин був готовий до оборони, тому поляки разом зі своїми союзниками татарами його штурмувати не наважилися. На початку 1664 р. поляки й татари підійшли до містечка Салтикова Дівиця, яке було обнесене оборонним валом. Ян Казимир, окрилений попередніми успіхами, наказав жителям цього міста підкоритися й відчинити браму. Однак вони відмовилися це зробити й вирішили боротися до кінця. Що розлютило короля, який наказав узяти місто штурмом. У Літописі Самовидця так розповідається про цю подію: «...и пришовши до Солтиковой Дівиці, над Десною рікою, которая не хотіла ся здати и поклонити, приступом доставали, где немало жолнірской піхоти легло, килка дній достаючи. А же напотом люде в осаді сидячіе видят, же трудно видержати, бо юже місто доставали, тилко в самом замочку, — просили о милосердя. А любо обецали показати над ними милость, еднак же не додержали: бо упавши в замок, многих постинали, а иних в полон татаре побрали і внівец обернули»[290].
Героїчна оборона Салтикової Дівиці призвела не лише до помітних втрат у польському війську. Був проґаяний дорогоцінний час для розгортання наступу. Але не менш важив і психологічний чинник. До оборони Салтикової Дівиці чимало лівобережних міст відкривали свої брами польському війську, сподіваючись на милосердя короля. Але після жорстокої розправи з жителями цього міста віра в королівське милосердя зникла.
Наступні спроби Яна Казимира захопити Чернігів, Глухів, Батурин і Новгород-Сіверський зазнали невдачі. Ці міста добре підготувалися до оборони, а їхні мешканці вже не вірили словам короля про збереження життя у разі покори.
Лівобережний похід 1663—1664 рр. став для Яна Казимира провальним. Він не лише не повернув під його владу втрачені короною півтора десятиліття тому українські землі, але й послабив становище монарха всередині держави. Жодного великого міста королівським військам під час цієї кампанії здобути штурмом не вдалося. А це реально був програш. Єдине збройне захоплення не дуже важливої в стратегічному відношенні Салтикової Дівиці стало для польського війська сумнівною перемогою, після якої наступили поразки[291].
Фактично цей похід поставив крапку на спробах поляків оволодіти Лівобережжям, посприявши розколу України на дві частини — «московську» й «польську». Можливо, якби не кривавий штурм Салтикової Дівиці і не жорстока розправа з її мешканцями, події могли б розвиватися інакше. Поляки мали можливість очистити від московітів і військ їхнього прихильника Брюховецького Лівобережну Україну. Натомість їм довелося забиратися звідси.
У такій сприятливій ситуації Брюховецький намагався зміцнити фінансову базу Гетьманату, заодно не забуваючи про себе. Відразу після відходу звідси польської армії він розіслав по лівобережних містах збирачів податків для перепису купців та міщан, аби здійснити пізніше збір коштів у гетьманську скарбницю. Гетьман також намагався підпорядкувати собі міщан. Почав вимагати, щоб ті передали до військової канцелярії всі привілеї, які вони отримали від польських королів[292].