На третьому етапі поміркований революційний уряд може втратити владу. І тоді відбувається переворот на користь революційних радикалів[22]. Починається фізичне знищення будь-яких противників революції, у т. ч. колишніх революціонерів, які діяли помірковано. Революція, як Сатурн, «пожирає своїх дітей»[23]. Правління радикальних революціонерів можна трактувати як правління «жаху і чесноти»[24].
Прийшовши до влади, «справжні революціонери» намагаються прибрати до рук наявні в державі ресурси. Однак, оскільки вони не мають відповідного організаційного досвіду, відбувається швидке розбазарювання цих ресурсів. Паралельно з цим відбувається помітне розбалансування суспільства, яке веде до соціального хаосу. Що, в свою чергу, може призвести до протистояння соціальних груп, а то й до громадянської війни.
Все це в кінцевому результаті веде до четвертого етапу революції — «термідоріанського перевороту». Під останнім розуміється встановлення авторитарної чи навіть тоталітарної влади, яка «наводить порядок». Це може відбуватися як під гаслами «повернення до старого», так і під гаслами реалізації. «Термідор» повертає чимало методів правління старого режиму[25]. Правда, нова постреволюційна влада, відповідно, корегує ці методи, намагається їх зробити більш адекватними новим реаліям. Відповідно, й формується нова еліта, котра включає як старі «дореволюційні» елементи, так і елементи «революційні».
На цьому й завершується революційний цикл.
Правда, це не значить, що революції мають проходити ці всі окреслені етапи. Останні можна розглядати як можливості, котрі не обов’язково стають дійсністю. Тут якраз спрацьовують різні як внутрішні, так і зовнішні чинники, про які вже велася мова. Наприклад, Брінтон вважав, що американська революція не пройшла третій етап, тобто радикального перевороту[26]. Хоча й певні елементи цього етапу були присутні.
Загалом же уникнення третього етапу начебто є благом. Без нього революційні події є менш кривавими й більш конструктивними.
Забігаючи дещо вперед, зазначимо, що Ніжинська чорна рада 1663 р. стала своєрідною вершиною козацької революції, власне, вершиною її третього етапу. І мала вона для українських земель трагічні наслідки. Не даремно Костомаров пов’язував початок т. зв. Руїни саме з цією подією.
Загублений руський світ
Перш, аніж говорити про революцію в Україні в другій половині XVII ст. і, зокрема, про Ніжинську чорну раду 1663 р., варто сказати про ті значні соціальні зрушення, які передували цій події.
У період Середньовіччя українські землі (переважно північні й західні) стали колискою держави, яка іменується Руссю чи Київською Руссю. Саме на українських землях знаходилася столиця цього державного утворення, Київ, а також важливі міські центри — Чернігів, Переяслав, Володимир (Волинський), Галич... Київська Русь була середньовічною імперією, яка, попри політичну роздробленість (що було характерним для тогочасних держав), залишалася відносно цілісним організмом — як у плані політичному, так і в плані релігійному, культурному. В межах цієї держави, яка в різних формах проіснувала близько п’ятисот (!) років, сформувалася своя цивілізація, котру можна назвати руською (не плутати з російською).
Падіння Русі було й падінням руського етносу, який мусив зійти з великої політичної арени, «замкнутися в собі». Це, зокрема, спостерігалося в Речі Посполитій, яка виникла як федеративна держава в 1569 р. у результаті об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. При цьому основні українські терени увійшли до складу Корони Польської.
У середині ХІV ст. відбулося падіння Русі й руської цивілізації, яка охоплювала терени Східної Європи від Чорного моря до Балтійського. Тоді перестало існувати Королівство Руське, котре в нас продовжують іменувати кабінетним терміном Галицько-Волинське князівство. Колишні землі Русі були розібрані татарськими, польськими, литовськими та угорськими можновладцями. На колонізованих русичами угро-фінських землях, що опинилися в сфері політичного впливу татарської Золотої Орди, постало Велике Московське князівство, яке з часом почало претендувати на спадок Русі. Значну частину земель балто-чорноморського простору зайняло Велике князівство Литовське, де помітно переважало руське населення і яке значною мірою продовжило політичні й культурні традиції Русі Київської. Натомість Галичина була захоплена Польським королівством, а Карпатська Русь — Угорським. Ще одним уламком колишньої Русі стала Молдавія, яка виникла на південних землях Королівства Руського. Значну частину населення цієї країни становили слов’яни (русини). А в плані політичному й культурному Молдавія чимало запозичила в Руського королівства. Правда, з часом тут почали посилюватися волоські елементи. І поступово в цій країні слов’янські елементи перестали домінувати.