Не можна сказати, що в той час руська цивілізація як така перестала існувати на українських землях. Адже зберігалася тут православна церква, у діловодстві широко використовувалася т. зв. руська мова. Можна говорити й про існування руської етнополітичної свідомості — принаймні на рівні елітарному.
Із кінця XVI ст. до нас дійшов цікавий документ — заповіт волинського шляхтича Василя Загоровського. Про останнього варто сказати кілька слів. Він належав до родинного клану Загоровських, які мали володіння на теренах Волині. Це була відносно заможна й впливова шляхта, хоча в плані матеріальному поступалася магнатам, а в плані родовому — князям.
Василь Загоровський обіймав посади каштеляна брацлавського, королівського маршалака й володимирського городничого. Трапилося так, що він, воюючи, потрапив у полон до кримських татар. Не маючи змоги визволитися, Василь Загоровський написав у полоні в 1577 р. заповіт. Зрозуміло, це був прагматичний документ, у якому велася мова про те, як розпорядитися майном, котре належало автору зазначеного документа. Також давалися рекомендації щодо виховання дітей.
Цей заповіт є відносно відомим твором. Однак дослідники звертають на нього увагу як на документ педагогічної думки, адже в ньому була розписана система освіти для тогочасного шляхтича. Насправді, документ дає набагато більше інформації, у т. ч. і такої, яка стосувалася відносин між тогочасними шляхтичами й іншими верствами населення України.
Із документа видно, що Василь Загоровський добре знав своє господарство — де що в нього росте, що треба посадити, що впорядкувати і т. ін. Тобто вникав у господарські проблеми. Зараз таку людину ми назвали би менеджером.
Але не лише менеджером. Василь Загоровський був і меценатом. Він піклувався про православні храми — давав кошти на потреби Іллінської церкви в місті Володимирі (Волинському), а також для церкви у своєму маєтку в селі Суходоли.
Треба розуміти, що храм у ті часи — не лише місце для молитви. То було важливе місце комунікації, громадського життя. Також храми часто виконували роль освітніх осередків, адже при багатьох із них існували школи і навіть скрипторії. Такою, наприклад, була згадана Іллінська церква. Василь Загоровський спеціально виділяв кошти для місцевого дяка, аби той займався культурно-освітньою діяльністю. У заповіті читаємо: «І то для того дяку доброму більше [дається], щоб... дітей, котрих на науку йому будуть давати, й Богу й людям добрим удячно [науки] навчав, у церкві на книгах гаразд читав і співав, книги, яких церква пильно потребує, з доброго підняття щоб уставно писав, аби щотижня по три зошити правильно, справедливо й нефальшиво списував. А на рік півтораста зошитів...»[27]
Окрім того, Василь Загоровський виділяв кошти на те, що ми зараз назвали би соціальним захистом. При Іллінській церкві та церкві в селі Суходоли він фундував шпиталі, в кожному з яких могло перебувати по двадцять чоловік. Правда, не треба плутати шпиталь і лікарню. У той час шпиталями називали притулок для бідних і немічних.
Також Василь Загоровський у своєму заповіті говорить про те, що потрібно уникати утисків підданих. Передаючи в управління власні маєтності своїй дядині, він пише: «...щодо підданих моїх її милість, пані дядина, має застерігати, аби утримувалися без утиску та зайвин од урядників. А що в часі жнив у них робота важка є, по двоє жати із дому ходять, на те, їх потішаючи, щонеділі, поки озимину та ярину обіжнуть, її милість, пані дядина, має веліти давати їм випивати по бочці пива, аби не лихословили, а справедливо згадували, до церкви в неділю і в кожне свято аби ходили, молячись Богу-Сотворителю, і в усьому добре чинили»[28].
Отакі колись були в Україні експлуататори-«кровопивці»!
Шляхтичі збройно обороняли свої володіння й водночас займалися господарюванням. Вони намагалися надмірно не експлуатувати підданих. Навіть іноді задобрювали їх — особливо тоді, коли ті виконували важку роботу. Займалися шляхтичі також благодійністю, допомагали нужденним — з цією метою, зокрема, створювали шпиталі.