— Нам слід бути вже в дорозі, — сказав Хетч, допомагаючи священикові сісти на коня.
— Становище змінилося, Беннете, — відказав священик. — Епльярда вже немає в живих, упокій, Господи, його душу, і нікому очолити охорону замку. Доведеться залишити тебе. Треба ж мати надійну людину, на яку можна було б покластися в ці дні чорних стріл. «Стріла, що вдень летить», — каже Євангеліє, забув, як далі, з мене поганий священик: я надто багато займаюсь мирськими справами. Ну що ж, їдьмо, мастере Хетч, люди, мабуть, вже зібрались біля церкви.
І вони помчали по дорозі; поли ряси священика метлялись по вітру, а хмари, що повільно скупчувалися на обрії за ними, вже заступили сонце. Проминувши три будиночки, що стояли на околиці села, вони досягли повороту і побачили церкву. З двох боків вона була оточена десятком будинків, а одразу за цвинтарем починався луг. Біля воріт на цвинтар зібралось близько двадцяти чоловік, деякі були на конях, а інші стояли біля коней. Озброєні вони були по-різному: кілька чоловік із списами, кілька з алебардами, дехто тримав у руках лук; коні декількох воїнів були забризкані грязюкою, тому що злиденні хазяї тільки що випрягли їх з плуга. Кращі коні й люди давно вже були в поході з сером Деніелом.
— Хвала хресту Холівуда, непоганий загін. Сер Деніел буде задоволений, — зауважив священик, рахуючи про себе воїнів.
— Хто йде? Стій, коли ти чесний чоловік! — прокричав Беннет.
Якийсь чоловік прокрадався цвинтарем між в'язами. Почувши голос Беннета, він перестав ховатися й щодуху побіг до лісу. Люди, що стояли біля воріт, тільки тепер помітили незнайомця і наче прокинулись. Піші почали вилазити на коней, вершники одразу ж кинулись переслідувати втікача, але їм довелося об'їжджати цвинтар. Було ясно, що здобич втече від них. Хетч, голосно вилаявшись, спрямував коня на огорожу, щоб перескочити її й наздогнати незнайомця, але кінь загарячився і скинув його в пилюку. І хоч Беннет за мить знову був на ногах і встиг схопити коня за вуздечку, час було змарновано, і втікач вже знаходився так далеко, що не було жодної надії догнати його.
Найрозумнішим з усіх виявився Дік Шелтон. Замість того, щоб даремно гнатися за втікачем, він скинув з плеча арбалет, натягнув його, поклав на тятиву стрілу й спитав у Беннета, чи йому стріляти.
— Стріляй! Стріляй! — закричав священик з кровожерною люттю.
— Застроміть в нього стрілу, мастере Діку, — сказав Беннет, — хай він звалиться на землю, як стигле яблуко.
Втікачеві лишалось зробити кілька стрибків, щоб бути в безпеці, але в тому місці рівний луг раптом переходив у горбок, і чоловік біг значно повільніше. Вже впали сутінки і важко було влучити в постать, яка швидко бігла лугом, кидаючись з боку в бік. Цілячись, Дік відчув щось схоже на жалість, якесь напівбажання схибити. Стріла полетіла…
Втікач спіткнувся і впав. Хетч і всі переслідувачі закричали з радості. Але раділи вони передчасно. Незнайомець миттю схопився, обернувся до церкви, хвалькувато махнув на прощання капелюхом і зник у лісі.
— Щоб він здох, — заревів Беннет. — Він бігає, як злодій, біс би його вхопив. Але ви зачепили його, мастере Шелтон; він украв вашу стрілу, щоб йому добра не було.
— І що він міг робити біля церкви? — спитав сер Олівер. — Безсумнівно, що-небудь дуже погане. Кліпсбі, друже, злізь з коня і гарненько пошукай серед в'язів.
Кліпсбі пішов і незабаром повернувся з клаптиком паперу в руці.
— Це було приколоте до дверей церкви, — сказав він, простягаючи папір священикові. — Більше я нічого не знайшов, сер священику.
— Клянусь могутністю нашої матері-церкви, — вигукнув сер Олівер, — це дуже схоже на блюзнірство. Тільки королю або великому лорду дозволено вивішувати накази на дверях церкви. Але щоб кожний волоцюга в зеленій куртці приколював папірці до церковних дверей!.. Ні, це вже занадто! Навіть за менші злочини спалювали людей! Але що тут написано? Як швидко сутеніє. Добрий мастере Річарде, в тебе молоді очі. Прочитай мені, будь ласка, що тут за брехня.
Дік Шелтон взяв папір у руки і вголос прочитав. Це були погані, сяк-так зримовані вірші, написані великими неоковирними літерами: