КНИГА ПЕРША
ДВОЄ ХЛОПЦІВ
Розділ І
У КОРЧМІ ПІД ВИВІСКОЮ «СОНЦЕ»
Сер Деніел і його воїни зупинились на цю ніч у Кетлі та його околицях. Вони добре влаштувались і виставили сильну варту. Однак танстольський рицар був з тих людей, яким погоня за грошима ніколи не дає спочинку. І навіть тепер, напередодні битви, що мала або піднести або загубити його, він встав о першій годині ночі, щоб витрусити з своїх нещасних сусідів хоч трошки золота. Сер Деніел наживався на спірних спадщинах; він звичайно робив так: викупляв право на спадщину в якого-небудь безнадійного претендента на неї і потім з допомогою могутніх і близьких до короля лордів, ласки яких він умів запобігти, добивався несправедливих рішень на свою користь. Якщо ж цей шлях був надто довгим, він силою захоплював спірний маєток, а потім, покладаючись на свої зв'язки та на сера Олівера, який умів користатись правом як завгодно, утримував за собою те, що загарбав. Село Кетлі було одним з таких надбань. Воно потрапило до лап сера Деніела недавно, і місцеві жителі все ще чинили йому опір. Саме для того, щоб нагнати страху на незадоволених, він і повів військо цією дорогою.
О другій годині ночі сер Деніел сидів у корчмі біля каміна, тому що вночі в оточеному болотами Кетлі було холодно. Коло його ліктя стояв кухоль пахучого елю. Шолом із забралом він зняв і сидів, загорнувшись у яскраво-червоний плащ — худий, засмаглий, лисий, з опущеною головою. В нижній частині кімнати розташувались його люди… Їх було дванадцятеро. Кілька чоловік спало на лавках, решта стояла на варті коло дверей. Недалеко від сера Деніела спав на підлозі загорнутий у плащ хлопчик років дванадцяти-тринадцяти. Перед рицарем стояв хазяїн корчми.
— Так от, хазяїне, запам'ятай мої слова, — сказав сер Деніел. — Роби тільки так, як я велю, і я завжди буду до тебе добрим. Треба, щоб моїми селами управляли надійні люди, і я хочу, щоб головним констеблем обрали Адам-е-Мора. Подбай про це. Якщо оберете не таких, як мені треба, то вам буде погано. Я вам не попущу, бо всі ви завинили передо мною тим, що платили данину Уолсінгему. І ти теж платив, хазяїне.
— Славетний рицарю, — відповів хазяїн, — я готовий поклястись вам хрестом Холівуда, що я платив Уолсінгему з примусу. Ні, відважний рицарю, я не люблю негідників Уолсінгемів; вони бідні, як церковні миші. Мені потрібний такий могутній лорд, як ви. Спитайте кого хочете, я завжди був на вашому боці.
— Можливо, — сухо мовив сер Деніел, — в такому разі ти заплатиш вдвічі більше.
Хазяїн корчми болісно скривився, однак в той неспокійний час такої біди міг зазнати кожний орендар, і він, мабуть, був радий, що легко відбувся.
— Селдене! — гукнув сер Деніел, — Давай сюди другого.
Один із слуг увів старого чоловіка, блідого, як полотно, його трусила болотна лихоманка.
— Гей, ти, — сказав сер Деніел, — як тебе звуть?
— З дозволу вашої милості, — відповів старий, — мене звуть Кондел, Кондел з Шорбі.
— Про тебе мені розповіли погані речі, — сказав сер Деніел. — Ти замішаний у зраді, не сплатив данини, тебе звинувачують у смерті кількох чоловік. Виявляється, ти дуже хоробрий. Та я тебе приборкаю.
— Вельмишановний і шляхетний лорде! — вигукнув старий. — Даруйте на слові, це якась плутанина. Я самотній і бідний чоловік, я нікого не кривдив.
— Помічник шерифа висловлювався про тебе страшенно погано, — мовив рицар. — «Схопіть, — казав він, — цього Тіндела з Шорбі».
— Кондел, мій ласкавий лорде, мере звуть Кондел, — сказав нещасний.
— Кондел чи Тіндел — все одно, — холодно зауважив сер Деніел. — Ти, правду кажучи, попався, і в мене дуже великі сумніви щодо твоєї чесності. Якщо ти хочеш врятувати свою шию від зашморгу, щвиденько напиши зобов'язання на двадцять фунтів.
— Двадцять фунтів, мій ласкавий лорде! — скрикнув Кондел. — Це ж чистісіньке безумство. Все моє добро не варте й сімдесяти шилінгів!
— Кондел чи Тіндел, — відповів, посміхаючись, сер Деніел. — Я піду на риск. Напиши мені зобов'язання на двадцять фунтів, а коли я стягну з тебе все, що зможу, то стану до тебе ласкавішим і пробачу решту.
— На жаль, ласкавий лорде, я не можу цього зробити, бо не вмію писати, — відказав Кондел.
— На жаль, — передражнив рицар, — коли так, то тут вже нічим не зарадиш. А я радо помилував би тебе, Тінделе, якби мені дозволяло сумління. Селдене, обережненько відтягни цього старого буркуна до найближчого в'яза і ніжненько повісь його, та так, щоб мені його було видно, коли я їхатиму звідси. Усього найкращого вам, любий мастере Кондел, дорогий мастере Тіндел. Ви дуже швидко будете в раю, усього вам найкращого.