Десятьох воїнів залишили стерегти коней, умовились про сигнал, з допомогою якого можна було б встановити зв'язок в разі потреби, і Дік вирушив уперед на чолі загону. Поряд з ним відважно йшла Алісія Райзінгем.
Для того щоб було легше йти, воїни познімали важкі тиляги[23] й не взяли з собою списів. Вони бадьоро йшли по замерзлому снігу, освітлені місячним сяйвом. Мовчки, дотримуючись порядку, вони спустилися по стрімкому схилу яру, на дні якого крізь сніг і льод проривався струмок, і зупинились на протилежному схилі, щоб відсапагтись перед атакою. Тепер вони були не далі як за півмилі від того місця, де Дік бачив відблиски багаття.
В тиші величезного лісу можна було здалека почути найменший звук. Алісія, яка мала чудовий слух, застережливо підвела вгору палець і зупинилась, прислухаючись. Всі теж прислухались, але, крім глухого дзюркотіння струмка на дні яру та віддаленого гавкоту лисиці, Дік нічого не почув.
— Тепер я певна, що чула брязкіт зброї, — прошепотіла Алісія.
— Мадам, — відповів Дік, який боявся цієї молодої леді більше, ніж десятьох дужих воїнів, — я не хочу сказати, що ви помилилися, але брязкати зброєю могли і в нашому таборі.
— Він долинув не з боку вашого табору, а із заходу, — наполягала дівчина.
— Будь що буде, — сказав Дік. — Нема чого багато розмірковувати, ходім швидше і подивимось, в чому річ. Вперед, друзі, годі відпочивати!
В міру того, як вони просувались вперед, в снігу дедалі частіше траплялись сліди кінських копит. Було ясно, що вони наближались до великого табору. Незабаром всі побачили за деревами освітлений полум'ям червонуватий дим і яскраві іскри.
За наказом Діка воїни почали оточувати ворожий табір, нечутно пробираючись крізь кущі. Він сам, залишивши Алісію під величезним дубом, крадькома пішов просто на багатая.
Нарешті ліс порідшав, і Дік побачив увесь табір. На порослому вереском горбочку, оточеному з трьох боків хащею, яскраво палахкотіло велике багаття. Навколо вогнища, загорнувшись у плащі, сиділо близько дванадцяти чоловік. Але хоч сніг навколо був утоптаний так, наче тут стояв кінний полк, Дік ніде не побачив коней, і в нього виникла жахлива підозра, що його перехитрили. Тієї ж хвилини у високій на зріст людині в сталевому шоломі, яка простягала руки над вогнем, він пізнав свого старого друга, а зараз ворога, Беннета Хетча, а в двох інших, що сиділи за Бенкетом — Джоанну Седлі й дружину сера Деніела, вони були одягнуті в чоловічий одяг.
«Ну що ж, — подумав Дік, — хай я втрачу коней, але здобуду Джоанну, і більше мені нічого не треба».
Раптом з протилежного боку табору долинув свист. Це воїни повідомляли Діка, що табір оточено.
Почувши свист, Беннет схопився на ноги, але раніш ніж він встиг простягнути руки до зброї, Дік гукнув:
— Беннете, Беннете, старий друже, здається, ти тільки марно проллєш людську кров, якщо чинитимеш опір.
— Клянусь святою Барбарою, це Річард Шелтон! — вигукнув Хетч. — Здаватися? Ви вимагаєте неможливого. Які у вас сили?
— Кажу тобі, Беннете, що нас більше, ніж вас, і ви оточені, — відповів Дік. — Навіть Цезар і Карл Великий в такому становищі благали б про пощаду. У мене сорок воїнів, і я можу вмить перестріляти вас усіх.
— Мастере Діку, — сказав Беннет, — я мушу виконати свій обов'язок, хоч це й не дуже мені подобається. Хай поможуть вам святі!
З цими словами він підніс до рота ріг і засурмив.
Поки Дік, побоюючись за дам, вагався, чи давати команду стріляти, воїни Хетча схопили зброю і стали колом, готові до опору. Під час цих готувань Джоанна зірвалася з свого місця і, наче стріла, полетіла до свого коханого.
— Я тут, Діку, — вигукнула вона, схопивши його за руку.
Але Дік все ще вагався. Він був молодий, не звик ще до жорстокої необхідності на війні, і думка про стару леді Бреклі не дала злетіти словам команди. Воїни його занепокоїлись. Дехто з них почав гукати Діка на ім'я, інші почали стріляти, не дочекавшись наказу. Першим же пострілом був убитий Беннет Хетч. Дік схаменувся.
— Вперед! — закричав він. — Стріляйте, хлопці, і не вилазьте з кущів! Англія і Йорк!
Але цієї миті в нічній тиші раптом почувся глухий тупіт численних кінських копит. Тупіт наближався з неймовірною швидкістю і ставав дедалі голоснішим. У ворожому загоні засурмили в роги, відповідаючи на поклик Хетча.
— До мене! До мене! — закричав Дік. — Швидше до мене, якщо вам дороге життя!
Але його піші воїни, які розраховували на легку перемогу, розгубились і не слухались його. Одні з них стояли, не знаючи, що робити, інші кинулись тікати. І коли перші вершники шалено врізались в кущі, їм пощастило затоптати й заколоти всього лише кількох воїнів, що відстали. Більша ж частина загону Діка просто зникла серед кущів і дерев.