— Він хоробрий хлопець, мені це відомо, — сказав лорд Фоксхем. — Радійте, сер Річард: я уладнав справу з мастером Хемлі, і завтра ви з Джоанною повінчаєтесь.
Дік зрозумів, що тепер найкраще за все піти з трапезної, але не встиг він підійти до дверей, коли якийсь чоловік, зіскочивши коло воріт з коня, одним стрибком влетів на ганок, розштовхав слуг і кинувся на коліно перед герцогом.
— Перемога, мілорде! — вигукнув він.
І раніше, ніж Дік добрався до кімнати, яку дали йому як гостеві лорда Фоксхема, навколо багать у долині почулись радісні крики: цього самого дня, за якісь двадцять миль звідси, могутності ланкастерців завдали другого нищівного удару.
Розділ VII
ПОМСТА ДІКА
Наступного ранку Дік встав ще до схід сонця. Скориставшись гардеробом лорда Фоксхема, він гарно одягся і, довідавшись, що з Джоанною все гаразд, пішов прогулятися, щоб вгамувати свою нетерплячку.
Деякий час він бродив серед воїнів, що у зимових сутінках готувалися в похід, а потім, чекаючи сходу сонця, вийшов у поле, проминув сторожові пости і попрямував до замерзлого лісу.
Дік був щасливий, і думки його плинули спокійно. Він не шкодував за втраченими милостями герцога, бо розумів, що з такою дружиною, як Джоанна, і з таким захисником, як лорд Фоксхем, він може радісно дивитися в майбутнє. За минулим він не тужив.
Поки він прогулювався, поринувши в роздуми, майже зовсім розвиднілось і на сході спалахнула заграва. Знявся легкий вітрець і погнав попід його ногами морозяний пил. Дік уже повернув назад, щрб іти в абатство як раптом помітив за деревом якогось чоловіка.
— Стій! — крикнув Дік. — Хто йде? Чоловік вийшов з-за дерева і змахнув рукою, наче німий. І хоч на ньому був одяг пілігрима, а обличчя закривала відлога, Дік одразу впізнав сера Деніела.
Дік ступив до нього, оголюючи меч, а рицар, сунувши руку за пазуху, наче для того, щоб вихопити сховану там зброю, спокійно чекав наближання юнака.
— Ну, Діконе, як ти гадаєш учинити? — спитав сер Деніел. — Невже ти шукатимеш смерті переможеного?
— Я ніколи не шукав вашої смерті, — відповів юнак. — Я був вашим щирим другом, поки ви не захотіли убити мене. А як палко ви цього хотіли!
— Це був самозахист, — промовив рицар. — А тепер, хлопче, звістка про останню битву і присутність того горбатого диявола в моєму лісі остаточно зломили мене. Я йду в Холівуд, в цьому святому місці ніхто не зачепить мене. Потім, взявши з собою, що можна, поїду за море, і почну нове життя в Бургундії або Франції.
— Ви не підете в Холівуд, — сказав Дік.
— Як ти сказав? Не піду? — спитав рицар.
— Послухайте, сер Деніел, сьогодні — моє весілля, — сказав Дік, — і сонце, що зараз зійде над світом, осяє мій найщасливіший день. Вашим життям ви повинні заплатити, двічі заплатити, за убивство мого батька і за спроби вбити мене. Але я сам зробив чимало поганого, я став причиною смерті багатьох людей, і в цей щасливий день я не хочу бути ні суддею, ні катом. Навіть коли б ви були дияволом, я не зняв би на вас руки, а дозволив би вам іти своєю дорогою. Просіть прощення в Бога, а я вам прощаю. Але в Холівуд я вас не пущу. Я стою на боці Йорка і не дозволю шпигунові пролізти в наш табір. Запевняю вас, що коли ви зробите хоч один крок до Холівуда, я гукну найближчу сторожу, щоб вас схопили.
— Ти знущаєшся з мене, — сказав сер Деніел. — Тільки в Холівуді я можу бути в безпеці.
— Це мене не обходить, — відказав Річард. — Ідіть на схід, на захід або на південь, але на північ я вас не пущу. Холівуд для вас закритий. Ідіть і не спробуйте повернутись, бо, як тільки ви підете, я попереджу всі сторожові пости, і вони так пильно стежитимуть за всіма пілігримами, що навіть коли б ви були самим дияволом, вам не пощастило б прослизнути в Холівуд.
— Ти прирікаєш мене на загибель, — похмуро сказав сер Деніел.
— Я не прирікаю вас, — відповів Річард. — Якщо ви хочете помірятись зі мною відвагою — викликайте мене, і я радо прийму виклик, хоч, можливо, це буде зрадою щодо моєї партії. Я битимусь з вами сам і нікого не покличу на допомогу. Таким чином з чистим сумлінням я помщуся за свого батька.
— Е, ні, — сказав сер Деніел — У тебе довжелезний меч, а в мене кинджал.
— Я покладаюсь на ласку неба, — промовив Дік, шпурнувши меч у сніг позад себе. — А тепер, якщо лиха доля наказує вам, — виходьте, і коли буде Господня ласка, я нагодую вашим м'ясом вовків.
— Я тільки перевіряв тебе, Діконе, — відповів рицар, невдало прикидаючись, що сміється. — Я не хочу проливати твою кров.