— Мілорде герцог, — відповіла Алісія, — якщо цей чоловік ставний…
Тут дівчина розгубилася від страху й замовкла.
— Він ставний, пані, — спокійно промовив Річард. — Я єдиний горбань у всій нашій армії, всі інші ставні. Леді й мілорде, — раптом сказав він з похмурою люб'язністю, — не осудіть мене за нечемність, якщо я залишу вас. У воєнний час полководець не може марнувати час, як йому забажається.
І елегантно вклонившись, він пішов у супроводі свого почту.
— Я загинула! — вигукнула Алісія.
— Ви його не знаєте, — сказав лорд Фоксхем. — Це дрібниці. Він уже забув ваші слова.
— В такому разі він окраса рицарства, — сказала Алісія.
— Та він думає зовсім про інші речі, — заперечив лорд Фоксхем. — Ну, не будемо гаяти часу.
У церкві їх чекав Дік разом з кількома юнаками. Там їх з Джоанною й повінчали. Коли вони, щасливі й замислені, знову вийшли на мороз і на сонце, військо вже рушило по звивистій дорозі, і попереду загону вже маяв прапор герцога Глостера. Ззаду, оточений закованими в панцирі рицарями, їхав назустріч своєму короткому царюванню і вічній ганьбі сміливий, жорстокий і честолюбний Горбань. А ті, хто був у церкві, перейшли двір і весело сіли за трапезний стіл. Отець-економ старався догодити молодим і сів за стіл разом з ними. Хемлі, забувши про ревнощі, почав упадати коло Алісії, яка дуже прихильно ставилась до цього. І під звуки сурм, під брязкіт зброї, під тупіт коней Дік і Джоанна сиділи поряд, ніжно тримаючись за руки і закохано дивлячись одне одному в вічі.
Відтоді бруд і кров тієї неспокійної доби текли повз них. Вони жили далеко від тривог, в тому зеленому лісі, де почалося їхнє кохання.
А в хуторі Танстол в достатку й спокої, може, надто зловживаючи елем і вином, жило на утриманні Діка двоє дідів. Один з них був усе своє життя моряком і до кінця побивався за матросом Томом. Другий, що був на своєму віку ким завгодно, під кінець життя став дуже релігійним і під ім'ям брата Ганестуса, благочестиво помер в сусідньому абатстві.
Так здійснилося бажання Лоулеса: він помер монахом.
