— Коли б я це знав, — зітхнув Клубічко.
— Найімовірніше, — подумав уголос Трампус, — це її коханець, котрий її шантажує.
— Якби він був її коханець, вона не залишила б його в Брно, а подбала б, щоб він був поруч неї у Празі. Чи не так? Крім того, він майже на двадцять років молодший за неї.
— Отже, залишається одне пояснення, що в неї нечисте сумління і що Тихий про це знає й шантажує її.
— Цілком імовірно, однак вигляд цього молодика свідчить про те, що він може бути хіба тільки посередником. Хто головний — ми не знаємо. Але нам відомі дві його карти: Салач, — якщо та акварель, яку одержала Ліда, належить йому і пов'язана з пригодою, — і Тихий.
— Мені це анічогісінько не говорить, — мовив Трампус стомлено.
Проте Клубічко, не слухаючи його, нараз зупинився і сказав:
— Ходімо до мого номера!
Коли вони зайшли до кімнати, Клубічко вів далі:
— Можливо, в усьому має певне значення ця роль.
— Роль?
— Тих кілька аркушів з сумки, що їх Ліда забула в таксі.— Клубічко ходив хвилю туди й сюди по кімнатці, потім зупинився біля нічного столика, здивовано втупився у свій портфель, що лежав на ньому, й вигукнув: — Таки це була роль! Поглянь-но: поки я внизу труївся кавою, хтось прийшов оглянути мій портфель. Бачиш, вирізано замок. Навіщо це злочинцеві? Він гадав, що знайде у ньому роль. Тільки, — вигукнув переможно, — не знайшов, чого шукав. — Клубічко поклав портфель і витягнув з нагрудної кишені кілька аркушів паперу. — Ось вона. Я навіть не знаю чому, але папірці зацікавили мене відразу ж у Тішнові, коли я взяв сумку. Так само не можу пояснити, чому поклав їх не до портфеля, а собі в кишеню. Отже, ця роль — головне. Хтось удерся до Салачової сьогодні вночі, щоб украсти ці кілька аркушів. Однак йому не пощастило, бо Ліда тримала їх не там, де той шукав. Уранці вона вирішила поїхати з ними до Брно. Чому — цього я не знаю. Щоб комусь віддати? Чи у когось сховати? Не знаю. Який зв'язок між цим і її відвідинами Тихого? Теж не знаю. Може, хорист — спільник людини, яка вдерлася до Салачової, аби викрасти ці папірці, а Ліда не підозрює про справжню роль Тихого? Не знаю, не маю уявлення. Але я можу побитися об заклад, що в моїй кімнаті був не Тихий. Людина, яка сюди проникла, уже знала, що Ліда не передала Тихому того, з чим до нього прилетіла. Те «щось» мало бути серед речей, які Ліда, на щастя, забула в сумці. І те «щось» могла бути тільки роль. Лідин переслідувач — назвімо його, приміром, Барбаросса, — дізнавшись, які наслідки мала її забудькуватість, мав учинити ось що. Насамперед з'ясувати, чи лежить сумка у тішновському КНБ, куди її повинен був однести Цаба. По-друге, переконавшись, що того, чого шукає, в Тішнові нема, прийшов по нього до моєї кімнати, бо довідався од Тихого, що ми приїхали. А тепер зателефонуємо до тішновського відділення КНБ і дізнаємось, чи мої здогади правильні.— Клубічко підійшов до телефону і попросив терміново з'єднати його з Тішновом. — Я схиляюся до думки, що він спершу понишпорив тут і, тільки коли побачив, що в портфелі нічого нема, попросив інформацію з Тішнова.
— Сумніваюся, щоб йому її дали.
— Цей лис зробить так, що йому дадуть. Словом, Зденеку, я утнув чимало помилок, та кінець — ділу вінець, і тепер у мене в жмені те, що шукає Барбаросса. Давай глянемо па ці аркуші…
Але в ту мить задзвонив телефон. Клубічко зняв трубку і по хвилі мовив:
— Я не помилився. Невдовзі після того, як ти пішов од Тихого, до тішновського відділення подзвонили буцімто з брненської хірургічної клініки. Жінка, яка назвалася секретаркою клініки, від імені Ліди питала, що є в її сумці. Їй сказали. Вона вельми засмутилась, а відтак спитала, чи нема там кількох аркушів ролі… Зверни увагу, як Барбаросса вміло працює і скільки людей має в своїй банді. Ми знали про Тихого, а тепер ця уявна секретарка. Крім того, він має тут когось, хто заліз до моєї кімнати; очевидячки, в нього є також людина в празькій криміналці, яка повідомила його про наш від'їзд. І ще хтось, хто вночі вдирався до Ліди… Але це ще не кінець тішновської історії. Приблизно за годину туди примчало авто з брновськмм номером, і з нього насилу вийшла… Салачова. Зрозуміло, вона приїхала по сумку. Кажуть, дуже перелякалася, знайшовши тільки те, що я залишив. На щастя, від цього всього їй стало погано, і її відвезли до готелю. Я звелів, щоб за нею стежили на випадок, якщо їй заманеться мандрувати далі. Що ти на це скажеш?
— Ви маєте рацію, ці аркуші — головне.
— Ще б пак, — задоволено погодився Клубічко. — А тепер давай переглянемо їх. — Він витягнув з кишені кілька аркушів списаного паперу. — Ой, — зітхнув, — це вірші!