7
Відтак повільно став читати:
К: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш,
справжній — не знаю, він з Хіу чи з Ерифер —
лисий, дрібний. Ти, певно, знаєш Прексіна:
ну, викапаний він — крапля на краплю
так не подібна! Втямиш, допіру озветься,
що то не Прексін, а Кердон, от чудо!
Має майстерню удома; а продає з-під поли.
Здирських податків цих хто не боїться!
Лялечки то, а не речі. Афіна сама
начеб зробила їх всі, а не Кердон.
Як він до мене прийшов — уяви собі, Метро, з двома —
жадібні очі мої трохи не вилізли.
М. ( докірливо ):
Другий проґавила?
К.: Метро, геть-чисто усе
я учинила: близько до згоди було.
Я цілувала його, лисинку гладила,
пестила ніжно, вином частувала
й трохи — повір — не віддалася йому!
Дійшовши до цього місця, Клубічко з відчаєм подивився на Трампуса:
— Ти що-небудь уторопав?
Трампус знизав плечима:
— Я, з вашої ласки, детектив, а не філолог, і все, що вивчив з римської літератури, давно забув.
— Гадаю, це з грецької,— Зауважив Клубічко. — Я дочитаю, лишилося зовсім мало.
М.: Люба, ти мусила вволити волю його.
К.: Авжеж, але хвиля була непідхожа.
Бачиш, служниця Бітата молола в дворі…
Вдень і вночі тільки до нас вона ходить,
наші жорна дере, аж іскри летять.
Бо ж нагострити — варт чотири оболи.
М.: А як же цей Кердон, кохана Коррітто,
втрапив до тебе? Прошу, лишень не бреши!
К. ( розгублено ):
Кондата-кожум'яки жона Артеміда
мою адресу дала й послала сюди.
М.: Зна всі новини вона, Артеміда,
й звідницю Фалію в тім переплюне!
До Артеміди іти мушу по мові твоїй;
може, дізнаюсь хоч там, хто такий Кердон.
Люба Коррітто, бувай! Треба додому,
знаєш, «мій» з голоду пада…
— Це все, — змучено мовив Клубічко, складаючи аркуші.— Кілька рядків невідомого грецького поета… власне, це ніяка не роль.
— З усього цього я второпав стільки ж, як і ви… чи, може, під цією нісенітницею написано щось справжнє симпатичним чорнилом? — зауважив Трампус.
— Не думаю, — заперечив Клубічко, падаючи на ліжко. — Такі детективні реквізити в житті трапляються дуже рідко. Але, звісно, ми спробуємо все, що зможемо. Тільки спершу я подбаю про безпеку паперів. Якщо хочеш спокійно виспатися, то не тримай їх тут. Зараз викличу поліцейську машину і подамся в тутешню криміналку. Сурмитимемо всю дорогу, як пожежники. Сфотографуємо, а тоді надішлемо до Праги.
— Я поїду з вами! — вигукнув Трампус.
— Ні, ти поїдеш за мною. І знаєш що побачиш? По дорозі, недалеко від готелю, до моєї машини прилипне інша. Перед криміналкою мій похвостач розчаровано поїде далі, і якщо в цей час світитиме ліхтар, ти побачиш, що в ній сидить — хто б ти думав? — наш любий Тихий.
— Можливо. А якщо буде хтось інший, дозволяєте його затримати?
— Ні, але дозволяю їхати за ним і дізнатися, де він зупиниться. Я певен, що то буде Тихий.
Коли десь за дві години Клубічко виходив з відділення, до нього підійшов Трампус.
— Ви мали рацію, — сказав він, — то був Тихий. Його везла якась жінка. Все ще залишаєте його на волі?
— Погано ти мене знаєш, юначе! Авжеж, залишаю. Ніякого тайнопису ми не виявили. Папір чистісінький, як лілея. — Клубічко засміявся. — У нас є фахівці на всі руки, але буде комедія, як я дам нашим мудрагелям оці папірці, аби з'ясували, що воно таке. Втім, не виключено, що нам допоможе випадок — ця прихильна звідниця, котра розплутала вже стільки драм і фарсів.
— А Салачова? — спитав Трампус. — Чи не здається вам, що настав час, коли ми повинні її взяти?
— То бери, даю тобі на це повну волю. Власне, що сталося? Лишень те, що хтось відірвав у моєму портфелі замок. Чи винна у цьому вона? Примчала, як навіжена, до Брно. Шукає аркуші з віршами. Який параграф до цього годиться? Посади її за це на десять років! Хтось послав їй якусь мазанину. Як ти його за це покараєш?