— Це справи не стосується! — сердито перебив Кост. — Пані Трекова, чи не здається вам бодай іноді, що ви не сама на світі? Їй-право, у мене для вас немає стільки часу. Отже, ви спинилися на тому, що ваша господиня з кимось розмовляла.
— Оскільки мадам говорила значно приязніше, ніж завжди, я вирішила, що вона розмовляє з композитором Гейтманеком, — відказала економка трохи дратівливо.
— Звідки ви знаєте, що це був саме він? — спитав Кост неприязно.
— З голосу. Якби пан прослужив п'ятнадцять років у актриси, то не дивувався б. Мадам має зо сто інтонацій, п'ятсот різних усмішок і, вважайте, кілька десятків поглядів. Для кожного — інше. Словом, то був Гейтманек, але не в тім річ.
— А в чому ж? — гримнув Кост, насилу стримуючи злість.
— А в тому, що десь о пів на дванадцяту телефон іще працював. — Кост запитально дивився на Трекову, і вона вела далі: — Я поставила їй чашку з чаєм на нічний столик і можу забожитися, що на ньому не лежало ніяких ножичків. — Кост ледве стримував лють. — Не лежало там нічогісінько, опріч книжки Шоу «Путівник інтелігентної жінки по соціалізму і капіталізму», що її мадам придбала за моєю порадою. Знаєте, я завше їй дорікаю, що вона читає багато белетристики і геть занедбала поважну літературу… — За хвилину Трекова добулася до своєї спальні, яку змалювала детективові з бальзаківською докладністю. Потому задоволено мовила: — А десь так за півгодини почався отой рейвах.
— Нарешті! — з полегкістю зітхнув Кост. Трекова нищівно зиркнула па нього:
— Сплю, коли це нараз чую удари гонга, як грім! — Обличчя її набрало трагічного виразу. — Мушу сказати, що прокидаюсь я поволі, якщо засну міцно. Тож пані довелося калатати довгенько. Поки я намацала вимикач, поки накинула халат…
— Змилуйтеся, — простогнав Кост, — чи не краще вам почати з того, як ви прийшли до господині?
— Але я в неї не була! — заперечила Трекова. — Лишень стояла під її дверима. Мадам на ніч замикається.
— Але кінець кінцем вона вам усе-таки відчинила? — Кост ледве володів собою.
— Саме так, як ви сказали, кінець кінцем. Стукаю в двері, а вона верещить: «Трекова, тут хтось був!» — «То відчиніть», — кажу. А вона знов: «Тут хтось був». З усього видно, очманіла зі страху. Я кричу: «Та відімкніть-бо!» А вона: «Трекова, коли ж в мене ноги тремтять…» Любий пане, я в мадам уже п'ятнадцять років і могла б про неї написати книжку. Знаю, з якого боку до неї підступитися. Ото й скакала б я під її дверима півгодини, поки вона відчинила б. Ні, до мадам треба з вихилясом. Я й кажу спокійно: «Гаразд, мадам, я вибіжу на вулицю й гукатиму патруля…» На моє вийшло: тільки промовила це, ноги їй перестали тремтіти, ї вона враз відчинила.
— Слава тобі господи! — вдячно мовив Кост.
— Але такою я її ще не бачила, навіть коли над Прагою літали бомбардувальники. Геть перелякалася.
— Чого? Кого?
Трекова тільки стенула плечима й епічно провадила:
— Друге, що мені впало в око, — був безлад у кабінеті біля спальні мадам. Довкола письмового столу валялися папери, шухляди висунуто, деякі лежали на підлозі,— словом, так наче там попорядкувало гестапо. Дарма що душа мені сховалася в п'яти, я рушила до кабінету, але мадам заверещала, аби я туди не заходила. Я залюбки послухалась і мовила: «Схоже на те, що ви заскочили його на гарячому». Не встигла я це вимовити, як мадам посиніла ще дужче й прошепотіла жалібно, наче в останньому акті «Дами з камеліями»: «Золота пані Трекова, дорогенька, мені щось недобре… Будьте такі ласкаві, принесіть краплі. Вони, либонь, у їдальні за барочними дзиґарями…» І це була та пастка, яку вона мені придумала мимохідь.
— Чому пастка? Яка пастка? — сердито спитав Кост.