— Таких, на щастя, небагато, — сказав він Клубічкові,— показала вона мені смаленого вовка.
Він аж злякався: жінка, видно, страждала од болю, проте схоже було, що вона зовсім про нього не думає. «Папі,— звернувся до неї Цаба, — отак я вас до Брно не довезу, — ляжте ліпше до санітарної машини, там вам буде зручніше». Але вона на це відповіла, що заплатить, скільки він хотітиме, якщо довезе її за півгодини до Брно. «Хай буде так, — погодився водій і сказав, скільки це буде коштувати за тарифом. Однак Салачову тариф не цікавив, вона повільно підвелася й сіла в авто. «Рушили, — провадив Цаба, — і я нагадав, що їхати обережно не зможу». — «Женіть як вітер, — гримнула вона на нього, — навіть швидше». Цаба послухався, але весь час спостерігав за нею в дзеркальце. Нараз помітив, що пасажирка знепритомніла. Він спинився і доти ляскав її по щоках, поки очуняла. Замість подякувати, визвірилася, чого спинився. Після цього бідолаха мчав направду як вітер, дарма що шини поганенькі. «Їй, — сказав він, — тій пані, якось не можна не коритися». Невдовзі були в Брно. Спитав, куди тепер. Вона хвилю мовчала, бо знов їй було зле, та, очумавшись, звеліла одвезти її на вокзал. Накульгуючи, зникла у вестибюлі. Відтак Цаба повернувся додому, а як уже ставив машину до гаража, помітив, що на сидінні лежить дамська шкіряна сумка бежевого кольору. Він одніс її у відділення КНБ.
— От бачиш, — сказав Клубічко Трампусові,— у вирішальну хвилину сили її все-таки зрадили. Стало їх лише на те, щоб дошкандибати до вестибюля, а сумку забула. А чого без неї варта нині жінка?
Він звелів принести сумку, і Трампус бачив, яка боротьба точилася в його душі між обов'язком і повагою до своєї приятельки, перш ніж зважився відкрити сумку. Але там лежали звичайні жіночі речі: пудрениця, губна помада, носовичок, три маленькі ключики, щось понад дві тисячі крон і кілька аркушів якоїсь ролі.
— Це означає,— мовив Трампус, коли вони знов сідали в машину, — що вона лишилася без грошей.
— Так, — ствердив Клубічко, — але вона їх добуде. — А по хвилі: — Навіть не знаю, що дав би, аби тільки побалакати з нею.
— Може, вона в лікарні? — зауважив Трампус.
Клубічко посміхнувся:
— Після того, як відмовилася сісти до санітарної машини?
— Однак і їхати поїздом у такому стані, певно, теж не змогла.
— Вона й не поїхала. Це таки справді спритна жінка, тепер я упевнився. Чому сказала зупинитися перед вокзалом? Бо це місце, де сліди губляться, як на асфальті?
— Цікаво, від кого ж вона ховала ті сліди?
Це запитання вголос поставив собі Трампус, але воно хвилювало також його шефа. Клубічкове жваве обличчя скреслили зморшки, мозок напружився, проте зосередження всіх його думок нічого не дало.
— Коли б я це знав, — нарешті мовив він покірно. — Так, коли б я це знав, то не сидів би зараз як на голках. Але, можливо, ми дізнаємося про це в Брно, адже й нам інколи щастить.
5
Надзвичайно, невимовно важко шукати когось у чвертьмільйонному місті, важко й тоді, коли це відома актриса, чиє обличчя бачать люди на екрані. Але майже неможливо знайти людину, котра уникає зустрічі.
Приїхавши до КНБ, Клубічко і Трампус дізналися, що зрушень нема ніяких. Салачова ніби крізь землю провалилася. Есенбаки[3] нишпорили в готелях, питалися на вокзалах, а ті, хто знав Салачову з фільмів, шукали її на вулицях і в ресторанах; розпитували, в лікарнях, — словом, зроблено було все можливе, але це нічогісінько не дало. Розшукують і тепер, та звідусіль надходять невтішні повідомлення.
Розчаровані Клубічко і Трампус вийшли на вулицю.
— Гірше, ніж я собі уявляв, — поскаржився Клубічко. — Зденеку, мушу визнати, що вона нас обвела круг пальця.
— Якщо з нею нічого не сталося, — зауважив Трампус.
Клубічко знизав плечима:
— Салачова не дозволить, аби з нею щось сталося, доки вона не владнає справу, заради якої так поспішала. Втім, що з нею могло статися? Якби знепритомніла чи щось таке — в КНБ про це вже було б відомо. Її ж бо кожен помітить, як фальшиву монету. Просто ми запізнилися на кілька годин.
— Мушу сказати, що це, на жаль, сталося з вашої вини, — мовив Трампус нещадно, — ви надто довго вважали це її приватною справою.
Клубічко хвилю йшов мовчки.
— Юначе, — озвався він нарешті,— я давно вже питаюся в своєї совісті, надто чутливої до всього, і впевнений, що помилки не припустився. Ти не маєш рації, парубче. Я втрутився до цієї справи, щойно прочитав рапорт, але вже було запізно. Якби я дізнався вранці, що до Салачової хтось хотів удертись, то поспішив би до неї і, скориставшися правом дружби, допитав її, а так я зробив усе, що було в моїх силах.