Клубічко тихо засміявся:
— Та я це знаю й без вас. Для кого — ось що мене цікавить.
Вже здавалося, що Тихий от-от розколеться, але він знову лише стенув плечима. І тільки за хвилю мовив:
— Моє завдання було суворо визначене: я мав дізнатись од неї лиш ті кілька слів. Нічого більше я не знав. Одверто кажучи, мені було щиро жаль пані Салачову.
— Так, — замислено сказав Клубічко. — Це я постараюся запам'ятати, Тихий. Але там був іще хтось, кому її не було жаль аніскілечки.
Тихий здригнувся.
Клубічко помовчав і докінчив!
—І той хтось був «шеф».
— Я не знаю, про кого йдеться, — прошепотів Тихий.
— Я власне, теж не знаю, вперше почув це слово з ваших уст, — тобто чули мої товариші, ота весела компанія. Ви його вимовили, коли пані Шашкова знов наполягала на вашій подорожі. Ви були в скрутному становищі й сказали, що це має вирішити «шеф». Танго вже дограли, і в барі було тихо.
Клубічко хвилю помовчав і рішуче спитав:
— Хто він такий, той шеф?
Важко дихаючи, як зацькований звір, Тихий знов розпачливо подивився на свого співрозмовника. Відтак погляд його ковзнув по етажерці з Вєриною фотографією і понуро втупився в стіл.
— Що, якби ми пустили програвач і запалили різноколірні лампочки? — насмішкувато спитав Клубічко. — Може, тоді ви розповісте? Чого ж ви наче води в рот набрали? — Тихий мовчав. — Ваша кава була добра, Тихий, а ось ваше мовчання — погане. І нерозумне. — Клубічко відкинувся на спинку стільця й глянув на маленьку люстру. — Коли я на вас дивився, — тихо мовив, — то думав: «Цей Тихий зірок з неба не хапає, але крапля глузду в нього є. Тепер він повинен побачити, що вся афера лопає. А може, й лопнула вже». Не виключено, що в криміналці уже лежить повідомлення на моє ім'я: пані Салачова заговорила. Що ж тоді, мій любий? Що буде з вами? Я не зможу підтвердити, що ви призналися, хлопчику. А-я-яй, проґавити таку важливу пом'якшуючу обставину!.. — Тихий затремтів, але мовчав. — То все-таки, співаче, хто цей шеф? Чоловік, якого ви ждали в барі «Колумбія» і який туди не прийшов, мабуть, устиг дізнатися, що тут я, і припустити, що ми за вами стежимо? — Тихий розпачливо озирався, але все ще мовчав. Клубічко зняв з рукава його піджака пушинку, дмухнув, вона полетіла. — Бачите, полетіла? Так і ваша пом'якшуюча обставина, дуже вагома, полетіла, — мовив жалісливо. — Ви мене підвели, й мені вас шкода. І знаєте чому? Хоч ви, мабуть, пройдисвіт, проте я з самого початку почуваю до вас якусь симпатію. А от до пані Шашкової — ні, дарма що вона красуня. Іноді не знаєш, чому тобі хтось симпатичний. Приміром, усе єство моє протестує проти цієї симпатії, але я все-таки її почуваю. Кажу собі: «Він іще хлопчисько, і нікому його відшмагати». Я хотів би вам допомогти, поки це ще можливо. Та ви самі перешкоджаєте мені в ньому, приховуючи, хто був той шеф.
— Я нічого про нього не знаю, — сказав тремтячи Тихий, — ніколи з ним не розмовляв.
— Ну, ну, — докірливо мовив Клубічко, — принаймні раз ви з ним таки розмовляли.
— Ніколи.
— Оце так! Мабуть, це була галюцинація. Бо саме тоді, коли ви сперечалися з пані Шашковою, до вас підійшов кельнер і сказав, що вас просять до телефону.
Ми не могли почути всієї вашої розмови — зрештою, короткої,— та принаймні за кілька хвилин по тому ви самі розказали про неї. Повернувшись — вельми схвильовані— до пані Шашкової, котра саме допивала коктейль із шампанським, ви сказали: «На тебе чекає шеф». — «Що йому від мене треба?» — спитала вона. Не можна було сказати, щоб вона була спокійна. «Хоче їхати з тобою до Праги». Пані Шашкова позеленіла, але не перечила. Лишень спитала: «А ти?» — «Маю зостатися тут, — відповіли ви, — криміналка вже про мене знає, і шеф гадає, що буде добре, як вона приліпиться до мене». — Клубічко засміявся. — Цей шеф, очевидно, з кебетою. Ми справді приліпилися до вас, але, як бачите, для нас це скінчилося добре. Втім, якщо розмовлятимете з ним, скажіть од мене: він припустився великої помилки. Було б йому від тієї вашої нелегальної квартири самому іти назирці за пані Салачовою, а не доручати це комусь, кого ми ще не знаємо. Хоча, — додав він, — як же він міг інакше? Треба ж було поспішати до Жегушиць — захопити те, про що вам розповіла пані Салачова.
Тихий зчудовано дивився на нього, відтак мовив:
— Ви справжній диявол.
Клубічко захитав головою:
— Ні — логіка! Можу ще додати, що в Жегушицях він, видимо, впіймав облизня, інакше не посилав би вас до Ліди спробувати виманити те, чого не знайшов там. Ви хочете спитати, звідки я це знаю? — Клубічко нахилився до Тихого й заохочувально спитав: — То ще раз, юначе, хто цей шеф? — Тихий похилив голову й мовчав. — Тоді почнемо з іншого кінця, — мовив Клубічко й раптом сказав: — Тембр вашого голосу досить низький. Який, власне, у вас голос?
— Перший бас.
— Бас — мужній голос. Я б сказав — чоловічий голос. Коли я слухаю тенора, то мені здається, що для чоловіка цей голос трохи неприродний. Так само, як контральто для жінки. Але бас… приміром, Шаляпін — який могутній голос! Оперові композитори доручають басам — їй-право, це збочення — ролі вбивць та інтриганів. Я б цього ніколи не робив, у моїй партитурі басові було б одведено найчільніше й найчистіше місце. Ви маєте бас — і це вас повинно зобов'язувати, хлопче. Принаймні скажіть, хто ваш шеф. Той чоловік з канчуком у руці… чому я так кажу? Бо бачив на власні очі, як пані Шашкова підхопилася, тільки-но ви передали його наказ, і прожогом вискочила, немовби боялася, що її відшмагають канчуком, якщо вона ту ж мить не послухає й не побіжить до своєї машини, котра стояла біля таксофона. А він коло нього. Бачите, Тихий, — мовив Клубічко сумовито і скоріше сам до себе, — ми його майже мали вже в руках, повинні були передбачити, що він по вас приїде, й стерегти вулицю. Однак знехтували цим, і коли вибігли надвір, було вже пізно. Авто фуркнуло й щезло в тумані. Це не моя вина, це влаштовували інші, в Празі такого, мабуть, не сталося б. Але не хвилюйтеся, вони од нас усе одно не втечуть, ми знаємо їхню мету. А тепер, — Клубічко лагідно всміхнувся, — поговоріть кілька хвилин ви, бо мені пересохло в горлі.
— Ви поводитеся зі мною, як із злочинцем, — сказав Тихий. — Проте в усій цій справі нема нічого кримінального. Даю слово честі, йдеться про зовсім особисту справу. Я не зробив нічого, за що б мене можна було переслідувати. Ви тільки-но сказали, що пані Салачова скоро заговорить. Я знаю це так само добре, як і ви, і спокійно чекаю на її слова. Бо вона вам потвердить: в усьому, що тоді сталося, не було нічого, що давало б вам право поводитися зі мною так, як ви це зараз робите.
— Справді? В такому разі мене чекає пенсія, адже я вплутав у цю справу державний апарат. Тільки, гадаю, я ще не піду на пенсію, бо те, що ви чините з пані Салачовою, зветься шантажем! І мета його, по-моєму, за межами приватного шантажу, хоч і він теж карається досить суворо. В цій справі багато підозрілого, і я радий, що ви нічого не знаєте, інакше з вас уже ніколи не вийшов би Шаляпін. І ваші різноколірні лампочки… Ох, який у них був би сумний кінець!
— Можу вас тільки запевнити… — почав Тихий, але Клубічко перебив його:
— Більше ані слова. Щиро кажучи, мені страшенно хочеться заарештувати вас негайно. Будьте такі ласкаві, ходімо зі мною.
— Але ж ви щойно сказали, — з жахом мовив Тихий, — що не заарештуєте мене.
— Я цього й не збираюся робити, юначе. Одвезу вас до криміналки, і час покаже, що та як. Тепер усе залежатиме тільки од вас, коли ми вас відпустимо на волю.
Тихий слухняно підвівся, але заперечив:
— Це незаконно.
Клубічко підступив до нього:
— Ви справді певні цього, Тихий? Коли так, то доведіть у криміналці, чому мої дії незаконні, й хай заарештують мене. — Він засміявся й поплескав Тихого по плечу. — Та ви, юначе, на це не зважитесь. І знаєте чому? Бо так боїтесь, що страх аж кричить вам з очей. Невинні люди не бояться. Ви пристанете на мою пропозицію не тільки зі страху переді мною, а й перед своїм шефом. Підете зі мною, бачу по очах, ви навіть раді, що вирветеся з лабетів того тирана. І я б зовсім не здивувався, якби ви палко молилися, щоб там, у Празі, схопили шефа і пані Шашкову. У мене все-таки порівняно безпечно. Ідіть попереду, бо такий уже наш звичай: знаєте, на спині очей нема… Будь ласка, не турбуйтесь, я загашу світло сам.