— На мій подив, другого дня, тобто в понеділок, до мене знову прийшла Вєра.
— Мабуть, то була приємна несподіванка, бо ж пані така вродлива.
— Мене здивувала її незвичайна пропозиція. Мовляв, завтра вона кудись їде, це дуже далеко, і хоче, аби я супроводив її. Коли я поцікавився куди, сказала тільки, що зустрінемось опівдні біля театру, а повернемося, мабуть, пізно ввечері.
—І ви подумали, що то любовна прогулянка!
Тихий здвигнув плечима.
— Приїхала по мене по обіді «шкодою» свого чоловіка. Вирядилася по-туристськи: мала на собі комбінезон та високі чоботи. Крім того, в машині я побачив кирку. Коли рушили, сказала, що їдемо до Жегушиць, і, на моє здивування, відповіла: їдемо дещо шукати; знайдемо — одержимо багато грошей, ось завдаток — тисяча. Як тільки добулися до Жегушиць, сказала: шукатимемо в парку пансіонату. Сезон уже скінчився, але парк був одчинений. Я здивувався, побачивши там багато статуй. Вєра їх уважно розглядала. «Що вони зображають?» — спитала. «Якісь алегорії», — відповів я. «Нам потрібна Артеміда. Ти знаєш, яка вона?» Я колись грав в опереті і пам'ятаю, що Артеміда тримає лук і над чолом у неї серпик. Чи то півмісяць, чи чверть. «Ага, мабуть, оця», — показала Вєра на статую з чверть-місяцем над чолом. І оскільки жодна інша статуя цього не мала, я потвердив. Смерклося. Вєра пішла до машини по кирку, а мені наказала стояти на сторожі. Потім викопала статую.
—І це ви, джентльмен, їй дозволили! — здивувався Клубічко. — Це ж чоловіча робота.
Тихий здвигнув плечима.
— Я робив, що вона мені звеліла.
— Це нарешті теж чоловіча робота, — всміхнувся Клубічко. — Світ останнім часом багато натерпівся від диктаторів, але найгірше, гадаю, буде тоді, коли з'являться диктаторки. Ну, і що далі?
— Хвилин десь так за п'ятнадцять Вєра гукнула мене, щоб я поміг поставити статую на місце. Була роздратована не знайшла того, що шукала. Її настрій не поліпшився і дорогою назад. Коли я спитав про гроші — нервово відповіла, що матимемо їх, коли заслужимо, а це буде, певно, за два-три дні. Відтак знов прийшла через день. Сказала, що вдома їй нема життя, чоловік влаштовує скандали, і вона піде на все, аби цьому покласти край. Але щоб покинути його, треба мати гроші, і от заради цього вона й прийшла. Сказала, що завтра після обіду до мене на квартиру в Пісарках приїде Ліда і цього разу, певно, все закінчиться щасливо — ми нарешті отримаємо гроші. Та я висловив сумнів, бо знаю, що пані Салачова скупа. «Дурненький, — відповіла Вєра, — Салачова не даватиме нам грошей, вона привезе тобі щось таке, що буде не гірше за гроші». Я відповів, що не розумію, чому вона має приїздити до мене й щось мені давати. Вєра розсердилась: коли так, то вона чекатиме пані Салачову в мене і облагодить справу сама. Щиро кажучи, я не вірив у приїзд пані Салачової. Але, на мій подив, вона справді з'явилась у мене на початку шостої. Почувалася вкрай погано, була смертельно бліда і трохи не зомліла. Вера підтримала її, дала щось підкріплююче.
— Хвилинку. Ліда не здивувалася, побачивши у вас пані Шашкову?
— Навіть не звернула на неї уваги, — відповів Тихий, — можливо, тому що почувалася погано. Коли їй полегшало, мовила: «Пане Тихий, мене спіткало велике нещастя. Ту річ, яку ви од мене вимагаєте, я везла вам, навіть зважилась летіти, аби встигнути. Я все написала на трьох аркушиках, та, уявіть собі, наш літак зазнав аварії коло Тішнова! Я найняла таксі, але в машині мені стало недобре, і я забула в ній сумку з тією річчю». Вєра сказала їй, що вона шкодуватиме за цим, пані Салачова не могла боронитися, бо їй знову стало зле, але відтак мовила: «Обіцяю вам негайно ж повернутися до Тішнова і, коли знайду сумку в таксиста, протелеграфую вам потрібне місце. Якщо ж аркушиків не буде — протелеграфую з Праги. Це лише невеличка затримка. Тільки йому, прошу вас, до того часу нічого не заподійте!» Я умовив Вєру пристати на це, а тоді найняв пані Салачовій таксі. От і все. Клубічко хвилю подумав.
— Кому ви не повинні були щось заподіяти до того часу, поки пані Салачова протелеграфує текст?
— Навіть не уявляю, — відповів Тихий. — Я про це багато міркував і гадаю, що це шеф довірив тільки Вєрі.
— Шеф! — вигукнув Клубічко. — За яку ниточку не смикнеш, щоразу вигулькує він. Правда, поки що в густому серпанку. Ви самі розумієте, що я вірю тільки сотій частині з того, що ви розповіли. Хочете себе вигородити, тож і не кажете про шефа. Проте мені доконче треба знати, хто це. Він обіцяє вам та пані Шашковій гроші, напевне, не з благодійності. Чогось хоче від пані Салачової, з якоїсь причини не показується їй особисто, а вибирає вас як посередників — з мотивів, котрі мені ще не відомі. Розкажіть, що ви про нього знаєте, і я за це обіцяю не тільки відвезти вас на вулицю «Біля Прахарні», але, крім того, — де моє не пропадало! — не згадаю, коли дійде до суду, про вас і, наскільки це буде можливо, про папі Шашкову.
Тихий благально подивився на Клубічка:
— Розповів би вам геть усе, та нічогісінько про нього не знаю. Ніколи його не бачив, і Вєра теж нічого мені не казала. Розмовляв з ним лише по телефону. Тієї ночі в барі «Колумбія» підійшов кельнер і сказав, що мене хтось кличе до телефону. Озвався незнайомий голос: «Ви пан Тихий з оперного театру?» Я потвердив. «З вами сидить пані Шашкова?» — спитав. А тоді сказав ті кілька фраз, котрі ви уже знаєте.
— Гм, — буркнув Клубічко. — Припустімо, я повірив, хоч дивно, чому він попросив покликати вас, а не вашу супутницю, і не сказав, що хотів, безпосередньо їй. Юначе, обміркуйте це ще раз, так примітивно брехати не можна.
— Гаразд, я розкажу, що мені відомо, — по паузі неохоче мовив Тихий. — Вєра звідкись його знала. Коли вона дала мені тисячу, я, природно, спитав, де вона її взяла, бо ще вчора Вєра не могла купити светра, на який ласилась. Я наполіг, і вона призналася: гроші дав чоловік, що з ним познайомилася в барі «Колумбія».
— Та ну! І за що?
— Не за любов, присяглася. Це був аванс за послугу, яку вона йому зробить.
— Уявляєте, яка то послуга? — насмішкувато спитав Клубічко.
Тихий похнюпився.
— Так, промовив ледь чутно. — Я розкажу вам, що знаю про це од Вєри. Той чоловік щось хоче від колишнього чоловіка пані Салачової.
Клубічко свиснув.
— Цілком можливо, — сказав, — що коли так і далі ніде, пущу вас за кілька хвилин до вашої приємної квартири «Біля Прахарні».
— Та коли він спробував це в нього взяти, виявилося, що ту річ Салач довірив своїй колишній дружині. Тепер шеф хоче це виманити в неї.
— Може бути, — погодився Клубічко. — Але як у цю справу встряли ви?
— Правду кажучи, — відповів Тихий, почервонівши, — у всьому винна моя брехня. Огидна брехня. Якось я похвалився Вєрі, що коли знімався у фільмі з пані Салачовою в Словаччині, вона стала моєю коханкою.
— Але ж це ницо! — вигукнув Клубічко. — Якщо не помиляюся, ви назвали себе в плині нашої розмови джентльменом. А джентльмени так не роблять.
— Мені соромно. Та Вєрі це надзвичайно імпонувало. Ще б пак, така славетна актриса і…
— Годі,— урвав його Клубічко. — Залишається дізнатися, крім іншого, як про це довідався шеф?
— Не маю уявлення. Напевно, од Вєри.
— Слухайте, Тихий, ви доводите, буцімто були маріонеткою в їхніх руках. Вєра вас упіймала. Але з ваших же слів видно, що ви були господарем становища. То як же це узгодити з тим, що пані Шашкова вами попихає?
— Все через гроші. Вони були нам конче потрібні, й Вєра взяла гору, знайшовши спосіб їх роздобути.
— Легко, швидко й чесно… — іронічно зауважив Клубічко.
— Так мені здавалося. Ну що тут такого поганого, як я відвідаю пані Салачову, а вона мене…
— Авжеж, любий друже, тільки я вам чомусь не вірю. Ви тепер кажете: «Я нічого, я співак» — і звертаєте все на пані Шашкову. Це не по-джентльменськи. Але припустімо, що я вам повірив. Яку б ми мали картину? Таємничий шеф не показувався на очі пані Салачовій, боячись арешту. Потрібні були посередники. Як він знайшов для цього пані Шашкову — я ще не знаю, а от вас знайшов тому, що пані Шашкова сказала йому, ніби ви маєте зв'язки з пані Салачовою. А те, що він хоче дізнатись од пані Салачової,— чистісінький шантаж. І ви попали на його гачок. Після цього, звісно, ви не можете жадати, щоб я вам повернув дорогу воленьку.