Тихий був пригнічений, але твердив: це все, що він знає.
—Іще одна річ, — сказав Клубічко, — коли ви востаннє розмовляли з своїм вітчимом?
Тихий закліпав очима, трохи подумав.
— Після різдва. Я хотів поїхати до матері на різдво, але не вийшло — був зайнятий у виставі. Дали коротку відпустку аж після Нового року.
— Заздрю вам, — мовив Клубічко, — я не мав відпустки вже не пам'ятаю відколи… Та що я хотів сказати: у вашого вітчима тоді не було пана Салача? Не дивіться так зчудовано, юначе, я не ясновидець, однак знаю, що пан Салач і ваш вітчим мають якісь комерційні стосунки. Вам про це нічого не відомо?
Тихий похитав головою.
— То вам тоді буде цікаво знати, що пан Салач — колишній чоловік пані Салачової.
— Я про це не знав, — відповів Тихий.
— Ви не знаєте, з ким стикається ваш вітчим?
Тихий вирячив на Клубічка очі.
— Не знаю, — відповів повільно, — не уявляю. Останнім часом мені мало що відомо про нього. А після різдва бачив тільки бабусю, маму і…
— Пані Шашкову!
— Так. І пані Шашкову. Поїхала зі мною. Звідки ви знаєте?
— Я взагалі нічого не знаю, це мені просто спало на думку. Мої думки — блукачі. Хто це сказав? Здається, месьє Дідро. Просто вгадав. Чому ви взяли з собою пані Шашкову?
— Збіг обставин, — змучено мовив Тихий. — Вона посварилася з чоловіком…
— Через вас?
— Через мене. Втекла з дому. А я вже телеграфував до Турнова, що приїду. От і взяв її з собою. Оселилися в готелі «Централь».
— Але з батьками познайомили?
— Звичайно. Не могла ж вона весь час сидіти в готелі.— Тихий замовк. — Здається, ви з цього хочете зробити якісь висновки. Але то був тільки випадок.
— Ніяких висновків, — відповів Клубічко. — Хіба тільки сказав би: дивний випадок — зустрілися двоє і шантажують пані Салачову з компаньйоном її чоловіка. Чи це, нарешті, не той «старий йолоп», з котрим не можна говорити по-доброму? А його компаньйон — колишній управитель пансіонату в Жегушицях. У тих Жегушицях, що до них виявляла пані Шашкова… і ви (якою мірою ви — досі не встановлено) надзвичайний інтерес— Клубічко засміявся. — Ось бачите, юначе, хай тепер хто заперечить благотворну дію кави. Ви напоїли мене, і я став бадьорий, хоч до того кортіло спати. Бадьорість — це наче струмок, що вигинається між камінням. І коли я вигинався, мені спало на думку: з'ясуй його анкету! І ось я дізнався, що компаньйон Салача — той незнайомий на другому плані історії, довкола якої ми блукаємо, як довкола джунглів, — ваш вітчим.
— Ви страшна людина, — простогнав Тихий.
— Я цілком порядна людина, принаймні так я про себе думаю. І чимало людей теж так гадають. Але присвятив себе цьому ремеслу. І знаєте чому? Бо народився з мрією творити. А що не маю хисту ні до малярства, ні до літератури, ні навіть до музики, хоч тут, мабуть, найлегше, ви ж бо знаєте: Kapelmeistermusik, то творю в цьому темному закамарку мистецтва. Скажіть: хіба далеко мені до розплутання таємниці? Ні, ви не думаєте! Ну, побачимо. — Нараз обличчя його стало суворе. — Ви думайте, Тихий. Знаєте, вистачило б кількох ваших слів, щоб я міг поставити крапку вже тепер. Зекономили б мені час і сили. Хочете? Не хочете! Тим гірше для вас. Іще одне: ви мені вже не симпатичний. Отже, спробую розплутати все й без вашої допомоги… Але ви ще за цим пожалкуєте. Між іншим — вважайте себе від цієї хвилини арештованим.
Коли Тихого вивели, Клубічко звелів негайно з'єднати його з жегушицьким відділенням КНБ. Йому сказали, що, за словами завідувача пансіонату Гоусера, в понеділок надвечір приїхала пані Салачова з празького Національного театру й забажала найняти на кілька днів кімнату. Гоусер з жалем відповів, що сезон скінчився п'ятнадцятого вересня, кімнати вогкуваті, куховарку, прибиральницю й весь інший персонал уже розпущено— тож бажання її вдовольнити він не може. Але пані Салачова все-таки умовила Гоусера: якщо він не вхопив прострілу, то вона теж не вхопить, — і той дозволив їй переночувати. Поки Гоусер з дружиною готували кімнату для актриси, пані Салачова поблукала парком, тоді повечеряла з ними, сказала, що любить вечірні прогулянки й що піде пройтися. Було вже темно, і, знаючи, що після смеркання в пансіонаті небезпечно, Гоусер умовляв її нікуди не ходити. Та вона поставила на своєму й пішла. Гоусери пограли в карти, не думаючи про Салачову, і раптом їм здалося, що з парку долинають підозрілі звуки. Оскільки це було не вперше, крім того, їм давно вже було страшно і в парку, і в пансіонаті, то вони й не вийшли. Невдовзі пані Салачова повернулася, й вони зраділи, що з нею нічого не сталося. Гоусерова провела гостю до покою, дала книжку… Перед дев'ятою, саме коли господарі вже вкладалися спати, пані Салачова постукала. Мовляв, вона не може заснути, передумала тут ночувати й повертається до Праги. Була вдягнена по-дорожньому, в руці тримала валізу, з якою приїхала. Завідувач висловив жаль і сказав, що проведе її до воріт. Пані Салачова категорично заперечила: вона, мовляв, добре знає дорогу і пішла сама. Однак Гоусер на всяк випадок рушив за нею назирці. Вона справді знайшла вихід. Недалечко стояв великий автомобіль з вимкненими фарами. Пані Салачова підійшла до нього, розбудила водія, сказавши при цьому: «Який ви сплюх, Барбароссо, заснете, де вас не постав». Водій взяв у неї валізу, вона сіла біля нього, увімкнув фари, і завідувач побачив на кузові емблему змії Ескулапа.
«Ну й ну, — подумав Клубічко, — таж це Соумарчик!..»
Тим часом начальник жегушицького відділення вів далі:
— Другого дня Гоусер мав їхати до Турнова, а що дружина його боялась залишатись у пансіонаті сама, то взяв її з собою. Повернулись вони аж пізно ввечері і зумисне голосно розмовляли.
— Навіщо це було їм, скажіть, будь ласка? — спитав Клубічко. — Ви наче розповідаєте страшну дитячу казку.
— З тієї причини, — відповів начальник, — що в пансіонаті від зими діються загадкові речі, і найліпше було б, якби сюди хтось од вас приїхав і допоміг нам розібратися. Мені здається, що це пов'язане із зникненням пана Салача, котрого ми од вівторка марно шукаємо.
Клубічко подивився на годинник.
— Гаразд, — сказав він, — приїду до вас, мабуть, години за дві: туман, принаймні тут, у Брно, спадає. Хутенько докажіть мені ту пригоду.
— Отже, у вівторок, коли Гоусери поверталися додому, їм здалося, ніби хтось никає парком. Запевняли, що бачили між дерев тіні й чули приглушені голоси принаймні двох людей. Ті Гоусери не дуже-то хоробрі. Хоч ми й дозволили йому носити зброю, але замість піти в парк він заліз із дружиною в ліжко і вистромив носа надвір аж у середу вранці. Під час обходу виявив, що хтось викопував якусь статую, — казав, ніби вона зображає богиню Артеміду, хоч потім і закопав її, Крім того, поблизу валялася зовсім нова кирка. Він одразу повідомив про це нас, і я звелів, щоб патруль тричі за ніч проходив парком. Та, мабуть, невідомі пронюхали, о котрій годині приходять наші люди, бо сьогодні вдень патруль виявив, що хтось знову був у парку й знову викопав ту саму статую, тільки цього разу не закопав її, а залишив лежати на траві.
— Добре, дякую, — сказав Клубічко, — за п'ять хвилин виїжджаю.
Але спершу послав Трампусові телеграму, щоб стежив за Соумаром.
19
Ця здавалося б, незбагненна таємниця почала Клубічкові прояснюватися.
Приголомшлива звістка: Ліда з Соумаром поїхала в понеділок до Жегушиць, щось уночі шукали в парку, а тоді повернулася до Праги в Соумаровій машині. «Чому мені Соумар нічого не сказав? Мабуть, Ліда суворо заборонила. З усього випливає: недільні відвідини Тихого так перелякали Ліду, що другого ж дня вона помчалася до Жегушиць і, звичайно, забрала звідти саме те, що Тихий і К° від неї вимагали. Інакше навіщо було їй вирушати в таку далеку путь? Що обрала для цього Соумара — не дивно. По-перше, Ліді потрібна була чоловіча допомога, по-друге, в Соумара машина, а по-третє, він завжди потурав усім її примхам.