— Авжеж, авжеж, — потакував Клубічко ніби до себе, — я дуже неохоче підозрюю людей, але, пане Гоусер, чи не здається вам, що саме прибиральниці то найбільше з руки?
— Щось поцупити? Та мабуть. Однак у тім-то й справа, що вона ніколи нічого не брала. Відпочивальники ніколи не помічали пропажі, не пропала навіть зубна паста, начебто хтось тільки оглядав меблі в покоях. Зрештою, ми цю жінку взяли саме тому, що добре її знали.
— Вона мешкає тут, у Жегушицях? — спитав Клубічко.
— Ні, вона з Турнова. Дружина директора школи Мюллера, що на пенсії. Бачте, пенсії їм не вистачало, крім того, вони допомагали синові, котрий тільки почав виступати в театрі у Брно. То вона в нас підробляла.
— Сина звати Тихий. Чи не так? Я його знаю. Це порядний хлопець, але гадаю, що йому потрібно багато грошей на одяг та білизну.
—І на жінок, — додав Гоусер, — принаймні так подейкують.
— Тоді зрозуміло, що його мати… Пам'ятаєте чудову баладу Неруди про материнське серце? Але що було далі?
— Я знов подзвонив у КНБ, допитали Харвата й Мюллерову, переглянули їхні речі, хоч відпочивальники були проти, бо любила обох. Але не з'ясувалося нічого, крім того, що хтось шукав не тільки в кімнатах, а й на горищах і в підвалах. «Хлопці,—сказав начальник, — коли ми вже сюди прийшли, то обдивимось усе докладно». Так вони дійшли до глоріету,[7] куди ніхто не потикався, бо він міг обвалитись, — там теж хтось копав під камінною підлогою. Відчинили й каплицю, замкнену од квітня сорок п'ятого року, і, знаєте, з'ясували, що й тут уже хтось попорядкував: шукав у вівтарі й під ним, копав у кількох місцях на криласі, розрізав навіть міхи й залазив в орган, не полінувався навіть обнишпорити вежу каплиці. Потім пішли до колишньої оранжереї. Вона стоїть давно пусткою, водогін заржавів, але й там розбили казан, певно, шукали і в ньому.
— Чим це скінчилося? — спитав Клубічко.
— Як звичайно, склали протокол, і начальник звелів, щоб до пансіонату щодня навідувався патруль. Тільки пані Мюллер образилася, коли обшукали її речі, й пішла од нас.
— Нічого дивного, — сказав Клубічко, — дружина колишнього директора школи! Бачте, в душі вона й досі — пані директорова. А тут, на тобі, прибирай… У Турнові, де її кожен знає, вона б цього не робила, еге ж? Іще одне запитання, пане Гоусер. Що із Салачем? Адже він тут був управителем років шість-сім. На його місці мене б мучила ностальгія, і я час од часу приїздив би сюди.
— Яка там ностальгія, в нього були зовсім інші турботи, — відповів Гоусер. — Відколи я тут, він завітав сюди тільки раз і то як гість своєї колишньої дружини, славетної актриси.
— Що ви кажете! Може, вони тут помирилися?
— Цього б я не сказав, — посміхнувся Гоусер. — Жили на різних поверхах, разом тільки їли і то, наскільки я помітив, мовчали або сварилися. Якось я здалеку побачив їх у парку. Вони сиділи на руїнах мініатюрного млина й дуже сварились. Я швиденько пішов собі геть.
— Я вчинив би так само, — зауважив Клубічко.
— Авжеж, подружні сварки вельми неприємні, а сварки розлучених чоловіка й жінки — певно, справдешнє пекло.
Прощаючись із завідувачем, Клубічко сказав, що, на його думку, Гоусер матиме тепер спокій — загадкові пошуки, либонь, пересунулись в інше місце.
Відтак поїхав до Арноштова. Це село — власне, єдина довга вулиця, одна частина котрої спадає круто вниз, у долину, улюблене місце туристів, бо схожа на альпійське передгір'я, тоді як друга — звичайнісіньке шосе, що кінчається на Звічині. Біля шосе стояв двоповерховий заїзд «У Златніків» із залою та кухнею внизу й двома кімнатками на другому поверсі, в яких мешкав Салач. Поряд був будиночок відділення КНБ. Патрульну службу несли двоє; мудріший був, певно, на об'їзді, бо другий нічого до пуття не знав: не бачили, мовляв, Салача од вівторка, тому й не могли його повідомити, що хтось до нього вдирався.
— Як ви про це довідалися?
— Аж уранці, коли пані Златнікова пішла на горище й побачила, що двері до квартири Салача відчинено навстіж.
Клубічко звелів покликати господиню. Про напад вона не знала нічого, бо майже цілий день копала картоплю.
— Хто ходив коло клієнтів? Сюди хтось навідується?
— Навідується, і чимало, а ходить коло них бабуся, наточує їм пива, приносить сардельки і хліб. Більш нічого тут не дістанеш. Бабуся стара, за всіма не встежить, і котрийсь або ж котрісь легко могли зійти на другий поверх, де мешкає Салач. Він сам прибирає свої кімнати, сам варить їсти на спиртівці; звичайно рано-вранці йде і повертається аж уночі, а бува, й за кілька день.
Клубічко попросив провести його до квартири Салача. Більша кімната — спальня з усім необхідним, у другій — кілька полиць з козаковськими камінцями. Що до першого покою хтось удирався, не могло бути ніякого сумніву: письмовий стіл зламано, шафу теж, на підлозі валялася одіж та білизна господаря. Між розкиданими речами лежало також кілька акварелей, які зображали велику плакучу вербу на березі ставка, біля якого припнуто човен.
Невдовзі з обходу повернувся есенбак, котрий, на щастя, цікавився цим випадком більше, ніж його товариш.
— Я підозрюю, — мовив Клубічко, — що Салача просто викрали. Він вам не казав, що за ним хтось стежить?
Стражник похитав головою:
— Не казав нічого. Бачите, він був неговіркий, якийсь нещасний, завжди хворів. Залізав під перину й пив якийсь відвар, що його сам готував.
— Поблизу не вештались підозрілі особи?
— Тут весь час хтось вештається, люди ходять у ліс по гриби або приходять до пані Златнікової, котра продає з-під поли яєчка й масло. Оскільки нам вона продає теж, ми на це заплющуємо очі.— Трохи помовчав і потім додав: — Одного разу, коли я їхав велосипедом додому, повз мене промчав чудовий автомобіль «тудор», котрий вела дуже гарна жінка. В машині сидів Салач, а біля нього ще хтось, та розгледіти його не пощастило, бо я задивився на красуню. Коли за вечерею я спитав Салача, з ким це він їхав, той неохоче відповів, що це був син приятеля з дружиною. Відтоді минуло три чи чотири тижні. Більше вони тут не показувалися.
На Салачевому столику стояла картонна коробка, вистелена блакитним папером; у ній лежало зо дві дюжини різних напівкоштовних камінців.
— Це було його ремесло, — пояснив стражник. — Останнім часом торгувалося йому погано, і він вирішив, що вигідніше продавати не окремі камінці, а колекції.
— Гарні, нічого не скажеш, — мовив Клубічко механічно, бо думав про зовсім інше.
Так, центр усього — Салач. «Той старий йолоп, з яким не можна говорити по-доброму», знав якусь таємницю і людей, з яких Клубічкові відомі Тихий та Шашкова. Спочатку вони хотіли з ним поладнати мирно, а коли пін відмовився — обшукали квартиру; не знайшовши нічого, потягли з собою. Він не витримав і сказав, що довірив таємницю своїй колишній дружині. Тоді вони поставили їй ультиматум; і зараз, у ці години, може, вирішується, житиме Салач чи накладе головою. Проте цілком можливо, що він їм усе розказав. Це мало бути щось важливе — але що, що?
Замислений Клубічко вернувся до шинку. Вахмістр показав на стіл і мовив:
— Оце постійне місце пана Салача.
Клубічко сів за стіл і мимохіть помацав під столом. Шухляда. Весь напружився. Відсунув і знайшов папірець. «Лідо, сьогодні він знову прийшов до мене. Сказав, що це формули виготовлення речовини, наполовину легшої і вдвічі ефективнішої, ніж синтетичний бензин. Запропонував мені десять відсотків чистого зиску й сказав, що ми могли б заробити мільйони…»
На цьому запис уривався. Певно, це була чернетка листа без дати, котрий Салач хотів послати або послав Ліді. Може, він писав це саме того дня, коли його викрали. Клубічко сховав папірця до кишені й сказав начальникові патруля:
—Їду до Турнова. Пана Салача, певне, кудись затягли й, цілком можливо, не дуже далеко. Я подзвоню до Праги, хай вам сюди пришлють оперативну групу; прочешете всі довколишні ліси. Питайте скрізь, чи не бачили люди «тудора», за кермом якого сиділа вродлива жінка. Оскільки група прибуде не відразу, телефонуйте до Ічина, Двора-Кралове та Бєлограда, щоб прислали сюди людей. Звертайте увагу на кожну хату, на кожну будку, шукайте в кущах, шукайте геть скрізь.