— Ви знали, — перебив Клубічко, — що Салач був одружений?
Мюллер кивнув головою:
— Дізнався про це зовсім випадково. Якось до мене прийшла вродлива пані й захотіла купити гарний аметист. Салач був у мене. Коли вона пішла, він сказав: «Знаєте, чому я не міг розтулити рота? Бо ця пані надзвичайно схожа на мою колишню дружину. Тільки та була вродливіша й набагато інтелігентніша». І знов замовк. Але тут до нього причепилася моя жінка. Ви ж розумієте, що то значить сказати при жінці про іншу — вродливу й інтелігентну. Чим скінчився цей турнір, ви здогадуєтесь — вона витягла з нього найголовніше: що він розлучений.
— Я дещо про це знаю, — перебив його знову Клубічко. — Зі своєю дружиною він познайомився в Загребі, її там якраз прийняли до театру, а Салач був касиром філії тамтешнього продовольчого банку.
— Так. Обоє скучали за батьківщиною, і це їх зблизило. Потім вони побрались і, як принаймні запевняє Салач, жили мирно, навіть щасливо. Та їх усе-таки не минула лиха година. Хорватією саме подорожував відомий празький критик Шимачек, зайшов у Загребі до театру й написав до празької газети, що талановита чеська артистка виступає в Загребі. Відтак до Загреба приїхав Ярослав Квапіл і — щоб не забирати у вас часу — їй запропонували ангажемент у Національному театрі. Що було далі, знаю лиш приблизно, бо Салач описував нам те, мабуть, тричі, проте щоразу інакше. Найімовірніше було ось що: Салач доклав усіх зусиль, щоб його перевели з філії до празького банку, але марно. Деякий час вони зустрічалися під час відпустки у Бідні, та одного чудового дня ця панійка заявила, що їхній шлюб, на жаль, був помилкою, і попросила дати згоду на розлучення. Салач якийсь час опирався, тоді вона сказала, що любить іншого. Він, мовляв, не хотів стояти на заваді їхньому щастю й погодився. Коли вибухнула друга світова війна, банк мусив ліквідувати загребську філію, Салач повернувся додому і влаштувався в Жегушицях. Запевняв мене, що відтоді, як вони розлучилися, навіть не писали одне одному, і він взагалі викинув її з голови. Але мені здається, що це неправда.
Клубічко слухав мовчки.
—І знаєте чому? — вів далі Мюллер. — Бо якось обмовився, що зустрічається з нею, коли буває в Празі. Він їздив туди замість мене, — я вже подорожувати не здатний, — раз на два місяці, відвозив товар. Ми постачаємо також і Фрічеві. Ви його, можливо, знаєте.
— Знаю, — кивнув Клубічко, відчуваючи, що незабаром дійде до суті.— Чом ні! Це ті чудові блискучі камінці?
— Здебільшого. Звісно, ви б їх у мене придбали за півціни. Тож під час тих мандрівок Салач завжди зупинявся в готелі «Беранек» і по телефону домовлявся з нею про побачення.
— Чого? Може, щоб шантажувати? — спитав Клубічко.
— Скоріше тому, що нудьгує. Інколи бачу в газетах її портрети — о, то вродлива жінка. Я б за нею теж нудьгував. Сказати вам, як я це собі пояснював? Пані Салачова не хоче мати з ним нічого спільного, але, з другого боку, вона така добра, що іноді з ним розмовляє. Якісь стосунки між ними, напевно, були, — замислено мовив Мюллер, — і, відверто кажучи… ви тільки уявіть собі… Тут — підстаркуватий невідомий чоловік, котрий, як, мабуть, кожен із нас, володіє скарбом — спогадом про красуню, що колись любила його. Там — жінка, яка знає, що зіпсувала йому життя.
— Кохання, — зітхнув Клубічко.
— Еге. Щось таке. Він її не може забути, і вони час від часу зустрічаються. Салач, певне, ніколи не відмовлявся від думки знов зійтися з нею, але розумів, що для цього має її чимось засліпити.
В цю хвилину Клубічко вже хотів викреслити Мюллера із списку підозрілих, але мовчав і напружено слухав.
— Звісно, це лише здогад, бо Салач, як я уже вам казав, неохоче розповідав про себе. Проте якось, саме перед зеленими святами, він приїхав до Турнова, і — схоже було — тільки заради того, щоб похвалитися нам, тобто моїй дружині і мені, що зустрінеться з пані Салачовою на свято в пансіонаті в Жегушицях. Признався: влаштував це пан Гейтманек. Я сказав йому, що про Жегушиці тепер тут багато різних розмов. Салач посмутнів і мовив: «Так, хтось там щось шукає, і його не можуть зловити». Тут увійшла моя дружина, і він їй теж похвалився, що пані Салачова приїде до Жегушиць, аби зустрітися з ним. «Може, вона хоче до вас повернутися?» — спитала дружина. «Про це не може бути й мови, — відповів Салач, — нині вона відома чеська артистка, а я…» Він останнім часом дуже змарнів — ми гадали, що через хворобу нирок. Та, можливо, були й інші причини. За хвильку я спитав його, як він пояснює ті події в Жегушицях. Він стенув плечима й раптом прохопився, що це прокляте місце трохи не коштувало йому життя. Я не маю звички прискіпуватись до людей, аби розказали те, що хочуть приховати, але, мабуть, саме тому, що я мовчав, Салач почав розповідати.
Клубічко відчував, що ось-ось торкнеться таємниці.
— Звучало це романтично, — вів далі Мюллер, — але було цілком можливе. Сталося це в самому кінці війни, здається, сьомого травня сорок п'ятого року. В Жегушицькому замку давно стояли німці. Туди з розбомблених міст звозили вагітних жінок. Салач там був тоді управителем. П'ятого травня, розказував він, приїхало кілька великих вантажних машин, забрали майбутніх матерів і кудись повезли. Відразу ж другого дня до замку прибула велика автоколона СС. Десь опівночі на мотоциклі примчав зв'язковий і звелів Салачу покликати офіцера. Про що вони говорили — невідомо, але того ж дня Салач почув, що повстали сусідні села, в лісах скрізь партизани, наші й радянські, влаштовують на шосе завали — хочуть ту автоколону перехопити. Коли зв'язковий поїхав, офіцер гукнув Салача й звелів йому показати підвали, а потім вигнав геть. Тільки-но розвиднілося — примчав ще один мотоцикліст, і невдовзі офіцер наказав сурмити тривогу. Здавалося, можна було вільно зітхнути, та Салача привели до офіцера, і той наказав: «Ви поїдете з нами». Салач злякався: чи не збираються німці дорогою вбити його, підозрюючи, ніби він знає, що офіцер робив у підвалах? Його справді посадили в машину й приставили до нього головоріза з СС. Салач потерпав. Німець кожної хвилини міг вистрелити йому в потилицю. Та в першому ж лісі нацисти наткнулися на завал; коли вони вискочили з машини, щоб його розчистити, наші почали стріляти. Есесівець, котрий сидів за Салачем, дістав кулю відразу. Офіцера теж вбили. Постріляли, мабуть, усіх з тієї колони. Салач заліз у машину й так урятувався. Коли стихло, вернувся до замку, але спокою не давала думка, чому нацисти хотіли його позбутися і чому офіцер звелів, щоб він показав їм підвали. Салач почав нишпорити в підвалах і в одному побачив свіжу землю. Вигріб шкатулку. Думав — у ній скарб, коштовності, яких нацисти нагарбали, але, на свій подив, знайшов лишень олов'яну скриньку з написом німецькою мовою: «Чорна зоря», а в скриньці зо двадцять аркушиків незрозумілого, видимо, закодованого тексту. Переважно складався він з низки формул, яких Салач не міг збагнути.
— Чи не здається вам, що він повинен був це віддати властям? — спитав Клубічко.
Мюллер здвигнув плечима:
— А де тоді були власті? Так він мені відповів, коли я йому сказав те саме. Адже вся державна машина розпалась, і тільки подекуди вигулькували люди, котрі мали добрі наміри, та знань і досвіду їм не вистачало. Це була основна причина, чому він не віддав скриньку властям. Вирішив чекати слушного часу, переписав собі все, а оригінал заховав.
— Не сказав куди?
— Мені сказав. Налаштувавшись покинути Жегушиці, викопав уночі в парку статую Артеміди і під нею сховав шкатулку. Але то була не остання її криївка. Дізнавшись, що в Жегушицях хтось чогось дуже дошукується, Салач таємно викопав і сховав її в іншому місці. А де — не сказав нікому, лишень своїй дружині, коли цього року зустрівся з нею на зелені свята. Принаймні мені сказав, що признається тільки їй.
Клубічко довго думав про ці загадки, а Мюллер тим часом вів переговори з замовником. Дещо було зрозуміло. Нацистський офіцер кудись віз важливий документ. Та, зрозумівши в Жегушицях, що може не провезти його розбурханою країною, сховав у підвалі замку, гадаючи або самому повернутися, коли все втихомириться, або когось послати. Документ сховав, а сам невдовзі наклав головою. Та, певне, когось у Німеччині дуже цікавили ті папери, він багато років дошукувався і нарешті дізнався, де вони. Довірені люди почали нишпорити. Впевнились у причетності Салача (це сталося в останні місяці), а він, одчувши це, довірив таємницю Ліді.