У КНБ Клубічко не знайшов нічого, крім повідомлення, що Ліда дзвонила йому пізно вночі й повісила трубку, коли їй сказали, що він у Брно. А може, Соумар скаже щось нове? Клубічко поїхав до лікарні. Пулпан запевнив Клубічка, що Салачова не мала з собою взагалі нічого, її привезли без багажу, навіть не було носовичка.
— Де Соумар?
— Пан професор Соумар, — відповів асистент, — так би мовити, полонений пана Трампуса. Пан Трампус одвіз його до вілли на Вінічних горах, і відтоді я про професора знаю лише те, що він мені телефонував. Пан Трампус його не пускає, бо дістав наказ пильнувати. Коли б знаття, — провадив Пулпан, — хто дав той наказ, я б його зарізав, бо тут є кілька особистих пацієнтів пана професора, котрих я не зважуюся лікувати своїм способом.
Клубічко всміхнувся:
— Якщо маєте напохваті ножа, візьміть і заріжте мене. Це я дав той наказ. Тоді я мав на це підстави, але зараз Соумар мені потрібен тут.
— То зв'яжіться з віллою пані Салачової і відкличте його, — відрубав Пулпан.
Клубічко всміхнувся:
— Е, я так би і вчинив, якби це обійшлося без пояснень. Але Трампус захоче, щоб я йому пояснив, чому скасовую наказ, а на це я не маю часу. Треба все владнати так, щоб не довелося нічого пояснювати Трампусові. Ви вже щось вигадайте, приміром, що тут хтось помер. Словом, примусьте його приїхати сюди. А я з вашого дозволу трішечки подрімаю.
Пулпан пішов, а Клубічко сів у глибокий професорів фотель і враз заснув. Збудив його Соумар.
— Нарешті я вас зловив, — буркнув. — Ви навіть не уявляєте собі, скільки разів я посилав вас до всіх чортів.
— Я вас теж.
Соумар засміявся:
— Але, звільнивши мене з лабетів того навіженого Трампуса, ви цілком спокутували свою вину. Якщо, звичайно, не вимагатимете від мене чогось гіршого, ніж він.
— Звільнив я вас з його лабетів, головне, для того, аби вичитати, що ви приховали від мене свою романтичну мандрівку з Лідою до Жегушиць.
Соумар зніяковів, а тоді засміявся:
— Славна поліція лютує, що дилетант Соумар наставив їй носа.
— Насамперед, — напустився на нього Клубічко, — ви вживаєте цю приказку явно неправильно. Наставити носа — образний вислів на означення дії неймовірної, неможливої і безглуздої. Ви ж знаєте, жодна нормальна людина не бавиться тим, що наставляє носа. По-друге, хоч і дуже пізно, але до вас таки дійде, що ви там накоїли. Соумар злякався:
— Якщо й накоїв, то не відповідаю за те, бо виконував Лідин наказ. «Барбароссо, — сказала вона категорично, — про цю поїздку нікому анічичирк». Оскільки ж вона заборонила мені розказувати про що, власне, йдеться, я послухав її і нічого не сказав, коли ви мене допитували по телефону. Однак Трампусові приблизно годину тому розповів усе.
Клубічко махнув рукою:
— Облишмо поки що про це. Ви можете мені принаймні сказати, чи мала Ліда з собою якийсь багаж?
— Мала. Валізу із світлої шкіри, яку купила давно у Зальцбурзі.
— Ви знаєте, що було в ній, коли ви од'їздили з Жегушиць?
Соумар хвилю подумав.
— Гадаю, нічого.
— Ви хочете сказати, що валіза важила стільки ж, скільки тоді, коли ви приїхали?
— Гадаю, що так.
— Ліда була в доброму гуморі, від'їжджаючи з Жегушиць?
— Здається, навіть у чудовому. Але приблизно хвилин десять, бо потім заснула й спала аж до Праги.
— Звідки ви це знаєте?
— Бо я час від часу звертався до неї, але вона не відповідала. Я навіть почав хвалити одну її конкурентку, та вона й на не — ні мур-мур. Висновок єдиний: спала.
— А що було далі?
— Я довіз її до вілли. «На піч ви, мабуть, чаю не хочете?» — спитала. Оскільки в Жегушицях вона пообіцяла мені арманьяк, то це означало, що більше я не потрібен і можу котитися до біса. «Ви вгадали», — відказав я і подався до своїх пацієнтів.
— За те, що ви приховали від мене її мандрівку в понеділок, я вам ще віддячу, будете пам'ятати, — буркнув Клубічко. — А може, ви щось затаїли також і про критичну п'ятницю? — спитав він недовірливо. — Ви мені про неї справді все розповіли?
— Коли я з вами розмовляв, — відповів Соумар трохи винувато, — мені справді здавалося, що сказав геть усе. Алє як почалося це божевілля, вирішив наново перебрати все у своїй пам'яті.
— Ну й знайшли що-небудь? — у Клубічка загорілися очі.
— Знайшов, — потвердив Соумар. — І відразу рано-вранці.
— Чому не сказали про це Трампусові? — напустився на нього Клубічко.
— Ну, навіщо ви так? Я ж йому сказав.
—І він не звернув на те уваги?
— Аніякісінької. Промовчав.
— А що це, власне, було? З вас треба все обценьками витягати.
— Мармурова голівка.
— Що, що?!
— Мармурова голівка. Та, що правила Ліді в кабінеті за прес-пап'є.
Клубічко наморщив лоба. Так, тільки не в кабінеті, а в Лідинім зимовім саду. Якось вона там репетирувала, Трекова принесла їй столик з аркушиками ролі, і Ліда притисла їх тією мармуровою голівкою з пронумерованими ділянками мозку й черепа. Столик стояв під великою триметровою агавою, і Клубічко пам'ятав, як одного разу подряпавсь об її колючки, коли простягнув руку, щоб роздивитися голівку.
— Що з нею? — спитав він.
Соумар здвигнув плечима.
— Хіба я знаю? Тієї п'ятниці, прийшовши до мене зробити укол і випросити довідку й грошей, Ліда вийняла з сумки голівку й сказала: «Ось вам, Барбароссо». Я вирячив на неї очі — саме так, як тепер ви на мене, — й спитав, як це розуміти. «А так, — відповіла вона, — я привезла її вам. Як дарунок. За той час та бензин, що їх витратили ви на нашу понеділкову мандрівку». Я не хотів брати, та вона: «Будь ласка, візьміть, Барбароссо, ви хакім, вам вона більше пасує, ніж мені. Останнім часом я її боюся!»
Клубічко слухав з дедалі більшою цікавістю.
— Кінець кінцем я взяв ту голівку, — вів далі Соумар. — Бо ж це був, по суті, перший її дарунок мені.— Засміявся. — Дарувати не її звичай. Хіба ні, Клубічку?
— Так, — одказав замислено Клубічко. — Мені вона ніколи нічого не дарувала.
— Можливо, тому що ви брали самі? Я маю на увазі її книжки.
Клубічко щось муркнув, а відтак мовив:
— Ця голівка тут?
— Звичайно.
— Де?
Соумар глянув на письмовий стіл і дратливо сказав:
— Таж отут стояла. Той навіжений Трампус узяв її, грався нею, а я забрав, боячись, щоб не впала на підлогу, — він-бо тоді був такий неуважний!..
— Але тут нічого нема! Може, він її справді прихопив із собою?
— Це неймовірно, — бурчав Соумар. — Я ясно бачу, як беру її в нього з рук і кладу сюди. — Він хвилину оглядався по приймальні, ніби сподіваючись десь її побачити, а тоді ляснув себе по лобі: — Авжеж. Як би вона тут могла бути, коли я сховав її в портфель і відніс до клініки.
— Навіщо ви це зробили?
— Хотів продемонструвати студентам частини мозку й черепа.
—І там ви її забули?
— Забув, бо Трампус мене підступно виманив з клініки, збрехавши, що з Лідою тут, у санаторії, стався припадок. Та чому ви до цієї речі виявляєте таку увагу?
—Інколи я виявляю увагу й до речей, котрі на це не заслуговують.
— Такого я за вами ще не помічав, — пробурмотів Соумар. — Між іншим, той ваш Трампус весь час називає негідника, який переслідує Ліду, Барбароссою.
— Бачте, одного разу ми піймали ватажка банди, якого так звали. Можливо, він це запам'ятав.
Соумар знову стенув плечима.
— Гадаю, тепер я можу піти до своїх хворих. Якщо, звісно, не буду більш потрібен у віллі коло Ліди.
— Скільки вона ще спатиме? — спитав Клубічко.
— Для певності, щоб Трампус не перелякав її своїми нескромними запитаннями, я зробив їй ще одну ін'єкцію і гадаю, що до ранку вона не прокинеться. Хіба десь перед полуднем.
— Я б дав вам до ранку спокій, але спершу допоможіть мені знайти мармурову голівку.