— Гадаєте, вона чогось варта?
— Я дуже хотів би її побачити.
Соумар скептично подивився на Клубічка:
— Ви, певне, думаєте, що це якимось чином пов'язане з тим випадком, котрий… Клубічко зиркнув на годинник.
— Через кілька хвилин я мушу знов їхати до Турнова й хотів би зараз поглянути на ту річ.
— Чому до Турнова? Хоч мені, власне, байдуже.
— Бо від цього, може, залежить життя Салача, — подумавши, відказав Клубічко. — А щоб зберегти йому життя, мені треба мати при собі якусь річ — сам не знаю яку, але вона, певно, схована в мармуровій голівці.
Соумар вирячив на нього очі:
— Чи не вдарилися ви на старості літ у романтику, друже?
— Ви вгадали, професоре. Але я був би вам дуже вдячний, якби ви зараз же поїхали зі мною до клініки, щоб я подивився на ту мармурову голівку.
22
Та в клініці на них чекало велике розчарування. Соумар показав на стіл у своєму кабінеті і мовив:
— Отут я її поставив, пам'ятаю дуже добре, а тоді забув про неї. Саме тут мала б стояти.
— Але не стоїть.
— Це я бачу й без вас… — Соумар трохи подумав і натис кнопку дзвінка. — Цілком можливо, що її взяв оглянути мій асистент.
Кілька хвилин професор несамовито дзвонив до асистентської кімнати. Зрештою покликав сестру, й та пообіцяла знайти асистента. Десь він, певне, в палаті біля хворого.
Задиханий асистент прибіг за п'ять хвилин.
— Колего, даруйте, що примусив вас бігти, — вибачився Соумар, — мені треба забрати мармурову голівку, яку я сьогодні сюди привіз. Ви пам'ятаєте її?
Асистент потвердив. Навіть уважно оглянув її, коли професор несподівано пішов. Дуже гарний наочний посібник.
— Куди ви її поділи?
— Куди я її подів? — здивовано спитав асистент. — Лишив тут.
— Але тут її нема, як бачите, — сказав Соумар.
— Справді…— погодився асистент.
— А як нема тут, то де ж вона?
Асистент похитав головою.
— Не уявляю, пане професор. Я тоді як пішов звідси, так більш і не повертався.
— Ви замкнули кабінет професора? — спитав Клубічко.
— Тут цього не роблять, — нервово відказав Соумар замість асистента, — сюди ніхто не насмілюється заходити, отже, це зайве.
— Але все-таки хтось узяв її! — вигукнув Клубічко, насилу стримуючись. — Насмілився зайти сюди.
— Здається, тут була пані Пажоутова, — втрутилася до розмови сестра.
— Хто вона така?
— Прибиральниця, пане.
— То приведіть її,— попросив Клубічко.
— Вона тут не мешкає. У нас тут гуртожиток тільки для неодружених, а пані Пажоутова має родину.
— Ви знаєте, де вона живе?
— Десь на вулиці «На боїшті»[9] здається, у восьмому номері.
— Нічого не вдієш, професоре, доведеться вам одвезти мене до тієї пані,— сказав Клубічко, коли сестра вийшла.
— Хоч я маю оглянути ще багато хворих, та поїду з вами охоче, — сказав Соумар. — Уже зранку почуваюся більше детективом, ніж терапевтом. Тільки ви там не дуже поживитеся, бо пані Пажоутова належить до тих, кого ми звемо «порядна жінка». Чи такої думки про неї її чоловік — невідомо, бо хоч я й старий парубок, а знаю, що кожна жінка має певний запас жорстокості, який в основному зберігає для свого чоловіка. Але в крадіжці я не запідозрив би її. Навіть у найхимернішому сні.
— Я ж її й не підозрюю, Соумарчику, просто шукаю мармурову голівку, тож мушу питати про неї кожного, хто міг її бачити. І в цієї прибиральниці — насамперед.
— Чого вам так далася та голівка? — спитав Соумар. — Як я уже казав, звикаю до вашого способу мислення, втрачаючи багато сили, але при цім почуваюсь як людина, котра хоче за кілька годин збагнути таємницю зниження й підвищення тиску крові.
Клубічко засміявся:
— Одна з таємниць нашого ремесла — нюх. Це, мабуть, так само важко пояснити, як таємницю зниження й підвищення тиску крові. Тільки подумайте: чому наша скупа Ліда раптом подарувала вам голівку, і саме перед тим, як зважилася летіти? Бачте, я не знаю напевно, що вона казала у Брно, та коли довідався, що до Праги, а може, до вас поїхала вродлива, проте небезпечна жінка, я вирішив, що до цього могла приплутатися мармурова голівка. Не маю уявлення, чи сказала Ліда їм, що подарувала голівку вам, але припускаю. Отже, це означало б, що в голівці було щось цінне або принаймні щось таке, чим цікавилися в Брно. Ну, тепер поїдемо до пані Пажоутової? На мене сьогодні чекає ще багато роботи.
— А чи не могли б ви це доручити Трампусові? — спитав Соумар, коли вони вже йшли до машини. — Між іншим, ви зробили мене своїм шофером, і це вам влетить в копійчину, бо я правитиму професорську платню, а вона значно більша від шоферської.
— Рахунок пред'явите Ліді. А щодо Трампуса, то хтось мусить же її охороняти, бо новий напад на віллу не тільки не виключений, а він тепер цілком можливий. Той хлопець затявся, що розкриє таємницю, примусивши говорити Салачову, я ж вирішив зайти здалеку.
— Краще скажіть, що ви хочете, аби він осоромився, — буркнув Соумар.
Сіли в авто й поїхали. Біля громадських лікарень, старезних і вбогих, лежала між іншими жалюгідними та брудними вулицями вулиця, що звалася «На боїшті». Бозна-чому молодше покоління, до котрого належав Клубічко, знало тільки те, що зовсім недавно вона мала таку ж славу, як і Прашна брана.[10]
За кілька хвилин машина зупинилася перед будинком, який хотіли відремонтувати ще перед війною, але не зробили цього й досі. Пані Пажоутова мешкала на четвертому поверсі, і можна було сподіватися, глянувши на зовнішній вигляд будинку, що квартира у неї була погана. Втім, Соумар і Клубічко побачили тільки кухню. Пані Пажоутова поралася коло плити, за столиком біля вікна вчив уроки хлопець років восьми. Побачивши гостей, Пажоутова вирячила очі, і цей погляд переконав Клубічка, що підозрювати її в крадіжці — нісенітниця. Візит славетного професора викликав велику паніку. Господиня покинула каструлі й підбігла до столу, тоді метнулася до шафи й витягла скатертину. На плиті щось підозріло зашкварчало — метнулася туди, відтак витерла стільці, впала на один з них і не могла вимовити й слова.
— Ми прийшли… — почав Соумар, але, побачивши, як розгубилася жінка, замовк.
— Ви не хвилюйтеся, — сказав Клубічко. — Пан професор прийшов…
— …спитати вас, чи прибирали ви в мене сьогодні в клініці,— докінчив Соумар.
— Авжеж, — потвердила пані Пажоутова, трохи заспокоївшись, як і Соумар. — Мені ж за це платять. Прибирала, прибирала. І двічі, як звичайно. Спершу вранці, до того, як пан професор прийшли, і потім, як пішли. Та там нічого й прибирати.
Соумар погодився:
— Що правда, то правда, там було чисто, бо мене викликали, тільки-но я почав прийом. Але я знаю вашу ретельність: ви ж напевно прибирали на моєму столі?
Пані Пажоутова потвердила:
— У вас там стояли якісь пляшечки з мертвою головою на етикетці. То я сховала їх до лівої нижньої шухляди. Втім, сказала про це сестрі.
— Так, то отрута, — смиренно потвердив Соумар. — Я забув про неї, дуже поспішав… Але, крім того, на столі було ще дещо, пані Пажоутова, пригадайте. Така собі медична іграшка.
Жінка захитала головою:
— Ніякої іграшки я там не бачила.
— А може? Маленька мармурова голівка з числами й золотими рисками. Отака завбільшки, — Соумар стиснув кулак.
— Правильно, — потвердила пані Пажоутова, — її я теж бачила. Вона стояла біля вашого календаря.
— Ну, от, — муркнув Соумар вдоволено. — Заради тієї голівки ми до вас і прийшли. Вона кудись поділась, — І майже злякано спитав: — Що ви на це скажете?
Пані Пажоутова дивилася на професора здивовано й нетямуще.
— Куди вона могла подітися? Вона ж стоїть там уже кілька місяців.
— Помиляєтеся, — мовив Соумар, — які ж кілька місяців? Я приніс її сьогодні вранці.
— А я можу заприсягтися, що вона стоїть там весь час! — прошепотіла Пажоутова. — І кажете, що вона пропала?
Соумар кивнув головою:
— Але ж вона нічого не була варта! — розпачливо вигукнула пані Пажоутова. Хвилю дивилася на них, відтак в очах їй забриніли сльози: — І ви думаєте, що це взяла я?