— А Гейтманек? — спитав Соумар. — його заарештують?
— Гейтманек, — замислено мовив Клубічко. — Так, Трампус знайшов це в його портфелі. Але, гадаєте, Гейтманек прийшов би з цим саме до Ліди, знаючи, що то таке? По-моєму, тут просто збіг обставин. Гейтманек ішов Липовою вулицею й побачив у вітрині антиквара Єнча голівку. Купив, не уявляючи, який усередині динаміт. Та що там динаміт — тринітротолуол! Подався задовольнити свою цікавість до Ліди. А Трампус її в нього поцупив, бо вважав, що Гейтманек голівку вкрав. Бачте, це завжди призводить до наслідків, коли хтось про когось каже, що він підозрілий. Кост підозрював Гейтманека, цим заразив Трампуса і трохи мене. Я тепер якщо не кажу, то принаймні думаю: «А що, коли цей Гейтманек якось дізнався од Ліди про таємницю мармурової голівки і шукав її?» Але навряд, бо Гейтманек просто не подужав би донести того, що в зв'язку з цим на нього покладалося. Правда, він їздив із співачкою, котрій акомпанував, за кордон, і там його могли завербувати, доручивши розшукати зниклу «Чорну зорю». Хочете, назву вам ще підозріліші мотиви: Гейтманек був знайомий із Салачем, а дружина Салачевого компаньйона варила йому їсти й співала на Грубій Скалі.
— Та невже? — вигукнув Соумар.
— Атож. Проте й це можна пояснити невинно. Дружина компаньйона Салача, може, була, а може, й не була учасницею зграї, яка спочатку стежила за Салачем, а тоді й за Лідою. Не думаю, щоб Ліда сказала про це Гейтманекові. Худий, поштивий чоловік, котрий, за словами антиквара Єнча, схожий на професора, приплутався до цієї справи, певно, зовсім випадково. Я керуюся правилом, яке мало коли підводить: не клади на людину більше, ніж вона подужає донести. А цього всього (знали б ви подробиці — сказали б, що без диявола тут не обійшлося) Гейтманек не зміг би донести. Просто збіг обставин.
Цієї миті задзвонив телефон. Соумар зняв трубку і за кілька хвилин мовив:
— Звичайно, ласкаво прошу. — І повісив трубку. — Гейтманек. Питав, чи можна до мене зайти.
Клубічко подумав і засміявся:
— От бачите, уже все починає прояснюватися. Трампус, певне, сказав, що він, Гейтманек, голівку з неуважності поставив на стіл, а Трампус, гадаючи, що вона ваша, послав її вам. Тож Гейтманек їде по неї.
— Але це свідчить проти нього! — вигукнув Соумар.
— Свідчило б, якби то був не Гейтманек. Зрештою, ми в цьому легко переконаємося. — Клубічко всипав назад до випатраної статуетки потеруху, встромив усередину скальпель, який дав йому Соумар, і знов закрив шийку затискачем.
— Навіщо ви це робите? — спитав Соумар.
— Щоб повернути Гейтманекові. Повернемо, а слідом за ним поїде Кост і не спускатиме з нього ока. Так ми дізнаємося, чому Гейтманек дошукується голівки. Якщо в цьому буде потреба…
— Ви так думаєте?
Та перш ніж устиг Клубічко відповісти, перед лікарнею прогув клаксон автомобіля, і за хвилину до професорового кабінету завітали четверо чоловіків у цивільному. Клубічко моргнув Соумарові, щоб той вийшов, а коли невдовзі покликав його, задоволено потирав руки.
— Так, тепер «Чорна зоря» у наших руках.
— А що це, власне, таке?
Клубічко здвигнув плечима:
— Цілком можливо, що цього не скажуть навіть мені. Цієї миті у двері постукали і ввійшов Гейтманек. Він довго й чемно вибачався, а тоді сказав, що сьогодні з ним приключилися дві неймовірні речі. Перша: блукаючи мальовничим районом Праги, який зветься Карлов, він надумав відвідати знайомого, котрий мешкає на Карловім майдані. Дорога пролягала Липовою вулицею, і там Гейтманек побачив таке, що очі полізли на лоба: у вітрині крамниці антиквара Єнча красувалася мармурова голівка з пронумерованими частинами мозку й черепа, без сумніву, саме та, яку він подарував Ліді. Попросив показати і впевнився, що це справді вона: знайшов біля цифри 15 дві подряпинки, які були на ній уже тоді, коли він її купував. Антиквар сказав, що голівку продав студент медик Фанфуле. Гейтманек заплатив за неї, попросив загорнути і тоді змінив свій намір: не пішов до приятеля, а поїхав до Лідиної вілли. По-перше, тому, що дізнався в театрі, ніби з нею щось сталося, по-друге, з'ясувати, як опинилася його річ у студента медика Фанфуле. Та коли Трекова сказала, що Ліді погано, пішов побачити Ліду (Трампус сам запропонував). Втім, біля неї був недовго. Повернувшись, узяв свій портфель, у котрому лежала голівка, однак йому здалося, що він залегкий. Відкрив портфель — голівка зникла. Сказав про це Трампусові, той спочатку не зрозумів, про що йдеться, відтак вигукнув: «А, ви кажете про ту мармурову голівку? Дивлюсь, валяється на столі, а оскільки я перед тим бачив її в приймальні професора Соумара, то послав Коста віддати йому». Гейтманек здивувався. Він не пам'ятав, щоб виймав голівку з портфеля, та зрештою припустив: може, зробив де, хвилюючись, мимоволі, і, щоб заспокоїтися, подався до Соумара дізнатися, чи справді він отримав голівку.
— Отримав, друже, — відповів Соумар, погладжуючи свої асірійські вуса та бороду, — ось вона, погляньте. Мені Ліда подарувала її вчора вранці тут, у приймальні.— Глянув на Клубічка, той схвально хитнув головою. Соумар додав: — Та оскільки вона опинилася в антиквара на Липовій вулиці і ви її купили, то я не заперечую, щоб ви забрали свою власність,
— Все одно, — зауважив Клубічко, — Ліда одного чудового дня напевно знов експропріювала б її у професора.
— Коли так, — відказав Гейтманек, — то я не маю права йти проти Лідиної волі: лишіть голівку собі.
Соумар стенув плечима. Вони почали торгуватися про відшкодування, кінець кінцем Гейтманек усе-таки взяв гроші і спитав, що, власне, сталося з Лідою. За кілька хвилин попрощався.
— Він, — засміявся Соумар, коли композитор пішов, — за словами пані Трекової, невинний, мов Джульєтта до того, як побачила Ромео.
— Я теж так думаю. — Клубічко підвівся. — Як мені страшенно хочеться спати. Знаєте, вчора й нині я майже не заплющував очей. Та, мабуть, і сьогодні вночі не склеплю їх, якщо не станеться чуда, але чудес у наш безбожницький час не буває. Тепер я попросив би вас одвезти мене на Бартоломейську вулицю, а тоді дам вам стільки волі, щоб могли як слід повечеряти. Проте, якщо хочете, взагалі поверну вам волю, бо тепер мені потрібна буде тільки машина.
Соумар трохи подумав.
— Знаєте що, Клубічку, реквізуйте не тільки мою машину, а й мене теж. Як я вам уже сказав, ви заразили мене, і мені тепер хочеться виконувати вашу роботу, а не свою. Метнуся до двох-трьох найважливіших пацієнтів, на це піде години півтори, і тоді я до ваших послуг.
— Але я можу дати вам лиш годину, — сказав Клубічко. — Відвезіть мене на Бартоломейську вулицю й приїдьте туди за годину. А мандрівну голівку я на деякий час візьму з собою.
Прийшовши до свого кабінету, Клубічко звелів привести Тихого. Один погляд — і він пересвідчився, що Тихий «достиг» в усьому признатися. Пригостивши його сигаретою й кавою, Клубічко мовив:
— Любий наш Шаляпіне, поки ви тут розкошували під нашим крильцем, я не байдикував і мушу сказати, що половину загадок уже розплутав. Навіть трохи більше. Те, що шукали ви, в наших руках. — Показав мармурову голівку, постукав по ній і глузливо мовив: — Отут воно було сховане. Як зустрінете пані Шашкову, перекажіть, що, коли вона обслуговувала професора, варто було тільки простягнути руку — і мала б те, за чим полювала. А тепер, коли я сказав вам, що знаємо ми, розкажіть мені, що знаєте ви. Найперше, звісно, про шефа.
— Я ладен розповісти вам усе, що знаю, — пригнічено мовив Тихий. — А знаю я чимало, тільки про шефа мені майже нічого не відомо: знаю лише те, що розказувала Вєра. Але спочатку про неї.
Клубічко кивнув головою.
— Вєра потрапила до майбутнього свого чоловіка — він мій родич — стенотипісткою. Невдовзі стала його коханкою, а тоді якось примусила оженитися. Владя добрий чоловік, але йому бракувало лишень однієї риси: не заробляв стільки, скільки було потрібно Вєрі. Вона жахлива. Роздобуде гроші — й відразу з якоюсь дикою насолодою витрачає їх до останнього гелера, зовсім не думаючи про завтрашній день. Це призвело до того, що стосунки між ними чимдалі гіршали. Нарешті вони домовилися, що кожен житиме так, як йому заманеться. На практиці це було так: Вєра час од часу йшла з дому, потім поверталася. Він мав коханок, а вона коханців — словом, це було жахливе подружжя.